ГЛАВА 15-2

Розповідати йому про дивну поведінку боса, чи не варто? Хтозна ще, як відреагує, краще промовчу...

– Угу, кажу ж, просто дуже втомлена, шеф сьогодні лютував, наче сам не свій. Гайда краще за мій стіл?

– Ну дивись, – промовляє найнеймовірніший чоловік у світі, рушаючи до мого столу. Все ще обіймаючи мене! А я кладу голову йому... Гаразд, для його плеча я занадто низенька, тож просто спираю голову на його руку.

Таке нове й неймовірне для мене відчуття: теплі обійми та мовчазна підтримка після такого виснажливого дня! На вустах сама собою з’являється усмішка.

Дійшовши до мого робочого місця, Дем’ян ставить корзину на стіл, а мене обережно садить на стілець. Знімає своє пальто, пристроює на сусідній стіл.

– То як ти зміг піднятись? – повертаюсь до питання, що цікавить, продовжуючи при цьому задоволено мружитись.

– Підходжу до охоронця Василя, такий веселий чоловік я скажу, собі б такого найняти. Так ось, підходжу до нього й кажу: «Будьте ласкаві, передайте це Орисі, 25 поверх», – починає свою розповідь Дем’ян, паралельно викладаючи з корзинки її вміст.

– «Орисі, кажеш?» – передражнює охоронця Дем’ян. – «Знаю таку, а що там?». Я йому і відповідаю, що як Орися не йде на побачення, то побачення йде до неї. Тоді охоронець засміявся: якщо вже таке діло, то він навіть дозволить самому мені все занести тобі. Але попередив, що він здає пост о десятій, щоб обережні були. А потім з ліфта вискочила якась дівчина. Вся в сльозах, ревіла. На своїх підборищах ледь бігла, не розбираючи дороги. Василь одразу її намагався зупинити, і комусь почав телефонувати. Ну а я піднявся до тебе.

На столі тим часом з’являються нарізки декількох видів сиру, м’яса та городини, бокали, в які чоловік наливає напої, якісь тістечка й канапки. І все на гарних темних тарілочках, з золотистою облямівкою. Від всього побаченого слинка набігає, а в шлунку пробуджуються вчорашні кити.

Дем’ян витягає дві пусті тарілки під стать всьому сервізу, накладає в одну всього потроху, дістає виделку та протягує мені.

– Насолоджуйся, – таке просте слово, але від того, як Дем’ян промовляє його, всередині розливається тепло. Ніби тепла ковдра, яка зігріває з середини. Блакитні очі гіпнотизують мене своїми чаруючим поглядом.

– Та я вже, – схаменаюсь, що промовила це вголос, і поспіхом, відводячи погляд, намагаюсь виправитись: – тобто дякую.

Дем’ян у відповідь сміється і піднімає свій келих.

– За таку чудову та веселу тебе, – простягає аби цокнулись.

– За такого турботливого та передбачливого тебе, – доповняю тост і легенько стукаю його келих своїм.

Наступні кілька хвилин висить тиша і тільки чутно, як ми жуємо. Дем’ян бере собі стілець із сусіднього столика.

– А як пройшов твій день? На свій я вже наскаржилась, – втамувавши перший голод, задаю питання красеню.

– Коли ти шеф, будь-який день важкий. Особливо, якщо не експлуатувати своїх співробітників так само сильно, як твій шеф тебе.

– Та він взагалі сьогодні сам не свій, – зітхаю. – А твоїм співробітникам, схоже, пощастило. Якщо з ними ти такий само турботливий, як зі мною.

– Ти ж не порівнюй! Чарівну дівчину та якогось робітника.

– Отже ти суворий і тільки прикидаєшся милим? – зіщулюю очі, наче детектив, що добирається до правди.

– Ні! Я дуже добрий і справедливий. Тільки ні з ким зі своїх робітників тебе знайомити не буду, – широко всміхається.

– Чого це?

– Бо як керівник я не можу дати своїм співробітник шанс шантажувати мене на збільшення премії, – підморгує мені.

А я сміюсь.

– Я все одно дізнаюсь. Коли через шість місяців буду шукати роботу.

– Ого, звідки така точність?

– Звичайно, якщо не звільнять раніше, а так мені за контрактом ще обов’язково тут працювати. Інакше надто багато доларових нулів компенсації...

– Дивно, не часто чую, що комусь відрізають можливість піти з компанії... Але, гадаю, коли мова про таких цінних співробітниць, тоді зрозуміло, що зроблять все, аби тримати їх поруч якомога довше... – протягує Дем’ян, та на думці у нього точно щось інше. Але допитуватись я вже не наважуюсь.

– Не знаю, – тисну плечами. – Я тільки з універу, шукала роботу, запропонували гарні умови, гідну оплату праці. То ж і погодилась... Все ж таки в професійному плані час, проведений тут, був корисний.

– А що тобі зараз доробити потрібно?

– Взагалі шеф зжалився наді мною і дозволив завтра доробити, тож коли ти до мене зайшов, я саме видихала після розмови з ним і збиралась спуститись до тебе.

– Він зараз тут?

– Хто?

– Олексій. Твій шеф, – від Дем’яна відчувається якась дивна цікавість босом... Мені здається, чи навіть трошки кровожерлива? Та ні, скоріше за все мені мариться, мабуть хочеться, щоб він як рицар на білому коні – чи чорному джипі – заступився за мене перед босом.

– Та ні. Якраз перед тим, як ти прийшов, йому зателефонували і він швидко кудись побіг.

– Орисю, він точно тебе не ображав? – Дем’ян ловить мій погляд і ніжно бере мою руку в свою.

– Ну, якщо не вважати затримку на роботі на дві години і звинувачення мене у поганій роботі дизайнера та маркетолога, тоді все гаразд. А чому ти питаєш?

– Просто хотів переконатись. Показуй, що там тобі забракували.

– Нащо?

– Будемо перероблювати.

– Ой... Вибач... Я не впевнена, що можу комусь показувати звіти компанії... Хоча їх покажуть на корпорі... Але все ще не впевнена...

– Хм, гайда тоді вчинимо так: разом продумаємо дизайн, а потім я покажу тобі, який аналітичний звіт затвердив для своєї фірми, а ти за прикладом складеш собі?

– Ну, можна. Шеф сказав всюди додавати якомога більші цифри, правдиві звичайно, але все зводити до більшого і тільки за масштабними назвами.

– Це звичайна практика для хизування перед партнерами – усміхається Дем’ян, – просто деяким немає потреби щось дотягувати, – підморгує мені.