ГЛАВА 15

Саме він щойно вийшов з машини і в цей момент підвів очі прямісінько на нас. Ніби відчув, що ми на нього дивимось.

«Або ж це єдине світле вікно у будівлі» – хмикає внутрішній голос.

Байдуже, що б там не було, це мій шанс забратись геть. Сподіваюсь, шеф проспиться, і завтра вже йому буде краще. А ні, треба буде до ворожки сходити спитати, що це з ним таке.

– Бачу, які в тебе справи. Здається, я наказував тобі завершити презентацію і звіти до завтрашнього ранку, – переводить Олексій погляд на мене. І судячи з вогників в очах, мою радість він не поділяє.

– Але ж вже близиться до восьмої, а ви так і не пояснили, що вам не подобається.

– Неякісна робота мені не подобається!

– І ви кажете мені тепер тут цілу ніч сидіти?

– Я буду сидіти з тобою. Щоб більше таких помилок ти не припускалась.

Я ледь не сідаю там, де стою.

Що? Один на один? В пустому приміщенні? Та немає в мене ніяких помилок там! І бажання сидіти тут з тобою, тобто вами, також!

– Але... А як... Олексію Дмитровичу... – злякано лепечу щось незв’язне.

– Тобі настільки гидка навіть думка залишитись в моїй компанії? – його обличчя одразу вкривається похмурою тінню.

– Та ні, просто... Пізно... І на мене чекають... – мимрю.

– Заради нього готова навіть пожертвувати роботою і вчасно виконаним завданням?

– Чому ж одразу жертвувати? – о небо! До чого він хилить?

– Ти ж не хочеш залишатись дороблювати.

– Я можу й вдома доробити, тільки скажіть, конкретно які моменти вам не подобаються! – ще трошки, і я засвищу як чайник, бо закипаю!

– А якщо я хочу зробити це завдання разом?

– Саме через це ви не приймали мою роботу і на весь офіс оголошували, яка вона жахлива? Могли ж просто викликати мене до себе, і ми б все разом зробили!

– Я хотів провести з тобою час поза роботою! – здається, він втрачає терпіння також.

– Роблячи роботу?!

– А що ще робити з дівчиною-колегою, яка подобається? – судячи з реакції Олексія Дмитровича, він жалкує про ці слова. Схоже, вони вирвались до того, як він їх усвідомив.

– Нормальні люди кличуть на побачення. А не влаштовують тортури й допити, – і цього нестерпного тирана я хотіла причарувати зіллям!

Розвертаюсь і йду геть. Точка кипіння давно перевалила за відмітку «Виверження вулкану».

Якщо чоловік і хоче мене наздогнати, то йому заважає раптовий телефонний дзвінок.

– Зараз буду, – чую коротке шефове, коли виходжу з кухні.

– Орисю! – це вже він огукує мене.

– Так? – обертаюсь.

– Не роби багато змін. Дизайн нехай буде в брунатно-чорних тонах. У звіт додай тільки найбільші цифри, десь можеш округлити. Ми маємо вразити партнерів. І можеш не квапитись зі здачею. Завтра в тебе цілий день.

– А-а. Добре... Дякую.

– Бувай, Орисю.

І чоловік йде геть, швидкими та навіть різкими рухами.

А я полегшено зітхаю і прямую до столу забрати речі. Тільки дійшовши до свого робочого місця, плюхаюсь в крісло й усвідомлюю, наскільки сьогоднішній день мене виснажив... Кладу голову на руки. Кілька хвилин, аби прийти до тями, та піду до Дем’яна...

– Орисю? Все в порядку? – питає... Дем’ян!

Бути такого не може! Як він тут опинився? Від здивування втому як рукою знімає. Підскакую аби переконатись, чи це дійсно він.

Дійсно! З коридору заходить мій блондин. І в руках у нього щось є. Звідси погано видно, що саме, тільки великий силует.

– Так-так, просто видихала після важкої розмови з шефом, – відповідаю. – Як тебе пропустили на прохідній?

Сама ж кваплюсь йому назустріч.

– Орисю, ти просто неймовірна! – вигукує, щойно ми наблизились одне до одного.

Окидає мене поглядом, наче я найперша красуня! Хоча я навіть губи помадою Кітті нафарбувати не встигла.

Схоже, Дем’ян з Олексієм розминулися. Так і уявляю: один заходить до ліфту, інший виходить з сусіднього. Мабуть це й на краще...

А ще я можу розгледіти його поклажу. Він тримає корзинку! Справжню, плетену, корзинку! Але що в середині, мені не видно, бо все вкрито шовковою скатертиною.

Від такої кількості емоцій за останні кілька секунд та великої кількості запитань в голові гублюсь, що робити першим і що взагалі потрібно казати. Та я щиро рада його бачити, тому не втримуюсь і обіймаю.

Чоловік відповідає на мої обійми, а потім, відпустивши, каже:

– Я розумію, що ти ще маєш працювати, але гадаю, невеличка перерва тобі не завадить. Б’юся об заклад, ти ще не вечеряла, і в кращому випадку пообідала.

– Якщо чесно, ні те, ні інше. День був просто жахливий, – не втримуюсь і скаржусь. Дем’ян на це пригортає мене до себе, заспокоюючи гладить плече.

– Тоді на кухню?

– Ой ні! Тільки не туди! – сама дивуюсь своїй бурхливій реакції, але як згадаю шефа на ній, аж пересмикнутись тягне.

– Точно все гаразд? – підозріло питає Дем’ян.

Якщо вважаєте, що Дем’ян справжній джентльмен, обов’язково підпишіться на мою сторінку! ;)