ГЛАВА 14-2

Вони вже зібрані, чекають на Анжелу. І роблять свій вечірній прохід по офісу, не забувши, звичайно, підколоти мене.

– Елізочко, ти що, не можна з обділених сміятись. Такім дівчатам, як вона, тільки самим працювати й залишається! Ніяка бджоляча сукня не врятує!

І вдвох, гидко сміючись, зарозуміло проходять повз. Тримаються при цьому під ручку, мабуть щоб не грохнутись на своїх десять плюс підборах. Можна подумати, вони тут працюють для хобі, а не тому що ще не знайшли собі «папіків».

– З чого смієтесь? – до зміюк підповзає третя, на ще більших підборах. Анж-ш-ш-ела.

– Та он, нашу бджілку залишили після роботи, – радісно вигукує Бета.

Тільки під кінець робочого дня вони вигадали мені прізвисько? Багато в них це зайняло часу.

 – Шеф був сьогодні неймовірно злий через неї, може ще звільнить, – піддакує Мілана.

– А-а, – та великого захвату плітки подружок у Анжели чомусь не викликають. Скоріше, навпаки, очевидна сильна й кропітка робота думки.

– То що, пішли? – питає Мілана. Вона явно не звертає уваги на задумливий вигляд подруги.

– Ага, – каже Бета й розвертається в напрямку виходу.

– Ви знаєте, – так само поглиблена в свої думки, відкликається Анжела, – я тут згадала, що забулась дещо важливе зробити. Бос просив терміново. Тож йдіть без мене.

Знімаючи на ходу пальто, секретарша розвертається і прямує до свого місця.

Мілана з Бетою на це лише здивовано переглядаються й потискають плечима.

– Як знаєш, – каже Мілана, і вони з Бетою йдуть геть.

Мені здається, чи в офісі аж легше дихати стає без цих двох? Ще б зрозуміти, які мотиви в Анжели. Вона ніколи раніше не затримувалась після роботи, наскільки я пам’ятаю.

Але довго думати про зміюк мені ніколи. Треба доробити всі сьогоднішні задачі, поки бос не повернувся.

«І він явно не квапиться» – подумки присвистую я сорок хвилин потому.

Цікаво, мені довго його чекати? Може, він взагалі за мене забувся і можна нишком рушити додому? А як повернеться? Краще ще трошки зачекаю.

Хоча, якщо повернеться й скаже дороблювати сьогодні все, то дарма Дем’ян хвилювався: додому я сьогодні взагалі не доберусь.

Думаю, в цього мабуть є і свої плюси. Наприклад, я два дні поспіль буду в сукні...

Подумки розважаючи себе, вирушаю за чаєм в обідню зону. Я ж сьогодні навіть не снідала! Тільки десерт на обід та чай з цукром.

Зазираю в автомат з їжею. У нас стоїть в обідній зоні, там можна придбати якийсь салат, чи повноцінне друге, чи бутерброди.

Але, як і завжди, вже все розібрали. Ось такий парадокс: автомат з їжею є, та їжі в ньому весь час немає. Принаймні для мене, коли не дійду – там пусто.

Сьогодні знов у другій половині дня була така зайнята, що й голови від столу не відривала. Невже тут окрім мене більше ніхто не працює?

Заварюю швидко чай, який залишився. Я люблю його пити теплим, тож одразу додаю холодної води, аби не обпектись, і повертаюсь до свого столу. В офісі вже напівтемно, тільки моє місце й залишається освітленим. Більше нікого немає, схоже, навіть Анжела не витримала й вшилась додому.

Цукор! Виклала собі й забулась взяти. Розвертаюсь, аби знов піти на кухню, як в когось врізаюсь!

Від несподіванки верещу.

– Спокійніше. Це я мав би зараз кричати, – промовляє темрява голосом шефа.

– Ой! Олексію Дмитровичу! Ви мене налякали, – зізнаюсь.

– А як я злякався, коли усвідомив, що в тебе в руках чашка з чаєм була. Мені пощастило, що ти з тих фріків, які додають собі холодної води.

Здається, чи він дійсно пожартував? Мимоволі кидаю погляд униз, туди, куди вилився весь вміст чашки. Дарма, що в проході темно і я бачу лише силует чоловіка.

– Мабуть, і мені теж, – ніяково хмикаю.

– І, будь ласка, називай мене Олексієм. Принаймні коли ми одні, – чоловік розвертається у бік «кухні» і я бачу, як він морщить носа.

Нічого собі! Сьогодні Олексій Дмитрович відкривається для мене із зовсім інших сторін.

Слідую за ним.

– Вибач, що сьогодні був сам не свій. Важкий день видався і в тому точно немає твоєї провини, – промовляє занадто загадковий сьогодні шеф, відриваючи собі паперові рушники.

Я включаю світло біля входу, якось притемком нишпорити зовсім не солідно, особливо босові. І тепер можу розгледіти справу своїх рук у повній красі... Мокра пляма видніється в найепічнішому місці. Я облила свого боса ТАМ! Дідько!

Щось не везе босу з чаєм, коли поряд з’являюсь я.

– Вибачте, – лепечу я і хутко відходжу вглиб, до вікна, аби бос не побачив мій рум’янець. І щоб не заважати йому приводити себе до ладу.

Звідси видно центральний вхід і під’їзну дорогу. Біля неї зараз припарковано лише машину боса.

Поглинута розгляданням вулиці не помічаю, як ззаду підходить Олексій Дмитрович. Він зупиняється прямісінько за мною.

– Олексію Д...

– Просто Олексій, Орисю, я ж просив, – промовляє не своїм звичним голосом, а низьким і ніби з муркотливими нотками.

Розвертаюсь обличчям до боса, та в результаті опиняюсь носом до носу з ним. Намагаюсь зробити крок убік, але чоловік так стоїть, що я не можу ворухнутись, не зачепивши його.

– Олексію... Що ви робите? – задаю єдине нормальне питання, яке спадає на думку.

– Вибачаюсь, – промовляє тим самим муркотливим голосом.

– Як? – знаю, звучить безглуздо, але я в паніці! Зовсім не розумію, що відбувається.

– А як ти хочеш? – о небо! Він що, зваблює мене? Та у нього ж є Анжела!

– Щоб ви мені дозволили здати все завтра, а зараз відпустили додому, – чесно мимрю.