ГЛАВА 14

Близько години лишається до кінця робочого дня. На швидку руку перероблюю і знов надсилаю на затвердження шефові.

Раптом вібрує мій телефон – виклик від Кітті.

– Алло, – тихенько відповідаю й відвертаюсь від проходу, щоб ніхто не побачив.

– Чому пошепки? – також тихо відгукується подруга.

– Шеф лютує. Роботою закидав так, ніби весь рік не працювали.

– О-о, Рисько, а як же побачення? – схвильовано питає.

– Якщо зараз не прийме звіт, тоді точно доведеться скасовувати...

– Не прийму, – чується суворе позаду.

Підскакую ніби ошпарена й відкидаю вбік телефон, від чого той летить по столу і ледь не падає. Залишається балансувати на краю.

– Олексію Дмитровичу... – пищу.

– Орисю, ще один звіт в такому дусі, і я подумаю, навіщо компанії такі співробітники.

– Можете хоча б пояснити, що саме не так?

– Те, що ти занадто багато часу приділяєш особистому життю.

І що мені на це відповісти...

– Вибачте за телефон, я думала, щось термінове сталось, от і відповіла...

– Вашій подрузі терміново знадобилось обговорити ваше сьогоднішнє побачення, – констатує крижаним тоном бос. А з очей от-от посипляться іскри.

– Цього більше не повториться, – буркаю, відводячи погляд.

Мої плітки його занепокоїли, бач який! Як Анжела з Міланою та Бетою без зупину на роботі рота не затуляють, так нічого страшного. А як мені вперше зателефонували під час роботи, так одразу все – догана.

– У мене зараз термінова нарада на третьому, дочекайтесь мене, все обговоримо, – відповідає він і йде геть.

Я ж скиглю і важко опускаюсь на місце. Беру слухавку, Кітті наче ще не відключилась.

– Ти все чула? – пригнічено питаю в неї.

– О так! – якось надто радісно відповідає подруга.

– Ти впевнена? Забагато ентузіазму, враховуючи, що побачення з Дем’яном накрилось мідною шефовою дупою.

– Ой, знайшла проблему. Скажеш йому, що затримуєшся – нехай зачекає. Хоча б додому тебе підвезе, якщо що, – легковажно відказує ця вертихвістка.

– Ти радієш, що я змушу чоловіка чекати на себе бозна скільки?

– Та ні! Твоєму босові! – вигукує дівчина.

– Тому що він ... – взагалі не вловлюю хід її думок.

– Тому що він тебе ревнує! – приголомшує Кітті.

– З якого це дива? – ледь не волаю, та в останню мить стримуюсь.

– «Ти занадто багато часу приділяєш особистому життю», – передражнює вона Олексія Дмитровича, – «ваше сьогоднішнє побачення». Він точно тебе ревнує!

– Хай буде й так, мені від цього не легше.

Я, звичайно, не вірю в його ревнощі, але з Кітті на цю тему сперечатись безглуздо.

– Ти сама подумай. – подруга надто гарно мене знає, аби вловити моє ставлення до її висновку. – Дивна розмова вчора, після Дем’яна. Обід – до речі, потім розповіси що там було. А тепер ось це. Ориську! Він в тебе закоханий!

– Я радше повірю, що його вкусила Анжела, і її жахливий характер передався босові через укус.

– Добре хоч зілля своє не прив’язуєш, – я навіть через слухавку відчуваю, як подруга закочує очі.

– До речі! А що, як вони все ж таки обидва ковтнули тоді? – це б пояснило багато чого, а враховуючи, що я не весь час могла бачити дії кожного...

– Ой все! Нагадала на свою голову, – стогне Кітті.

– Гаразд, мені треба йти. Бос, може, й пішов, але його вуха точно лишились.

– Добренько. Розкажеш потім, як все пройшло. Бувай, – легко прощається подруга і кладе слухавку.

А я зітхаю та набираю Дем’яна.

– Привіт, красуне! – від його щирого й радісного тону усмішка сама з’являється на вустах.

– Привіт, – а от мені смуток приховати не вдається.

– Що трапилось? – одразу непокоїться Дем’ян.

– Вибач, але мені потрібно затриматись на роботі сьогодні. У шефа нарада, невідомо коли закінчиться, а потім перездати звіт. Він мені його вже тричі завертав, не кажучи про іншу роботу... Мені справді дуже прикро, – лепечу я.

– Тихіше-тихіше, Орисенько. Я все розумію. Можемо перенести на інший день, – заспокоює мене чоловік, і від його лагідного тону дійсно стає спокійніше.

– Але ж ти щось планував...

– Отже ти просто зобов’язана сьогодні з усім якомога швидше закінчити, щоб завтра ми змогли зустрітись.

– Стосовно завтра... У мене вже є плани з Кітті... Але думаю, я зможу їх відкласти.

– Подруги – це святе, тому перенесемо плани на пізніше, коли в тебе буде час. Гаразд?

– Так.

– Ти краще скажи, тебе зустріти після роботи?

– Та ні, ти що! Навіщо?

– Щоб сама додому пізно не поверталась.

– А-а. Та ні, все в порядку. Дякую, – намагаюсь, щоб голос звучав якомога спокійніше і не видавав мого здивування.

Якось же я добиралась додому весь час, поки не зустріла його. З іншого боку, таке піклування надзвичайно приємне. Частина мене навіть хоче погодитись...

– Впевнена? – вкрадливо питає Дем’ян.

– Угу, я все одно не знаю, коли звільнюсь. Не чекати ж тобі весь час під дверима, – хмикаю.

– Ти варта того, щоб зачекати, – чую в динамік телефона.

Від цих слів Дем’яна фарба одразу набігає на обличчя, серце прискорює ритм, та й в приміщенні якось разом стає аж занадто жарко.

Ковтаю слину... Мені ще ніхто й ніколи таких слів не казав...

– Дем’яне...

– Отже вирішено! – сповіщає цей неймовірний чоловік. – Подзвони, як закінчиш.

– А-а, е-е... – Орисю, скажи вже бодай щось! – Дякую...

– До зустрічі, красуне, – тепло каже Дем’ян і кладе слухавку.

Опускаю телефон перед собою на стіл і ще кілька хвилин сиджу, витріщаючись на чорний екран. Прикладаю руки до щічок – вони, щічки, й досі палають.

– Ви подивіться, хто ще залишається працювати, – злорадно каже Бета Мілані.

Уф, пишу за цих сухоребрих і аж саму дратують!
Всім гарного настрою та мирної п’ятниці, а завтра повертайтесь за продовженням =) )