ГЛАВА 13-2

– Хто?

– Мій вчорашній гість.

Потискаю плечами та надаю всю свою увагу тарілці перед собою. Звичайно усвідомлюю, але в мене є бонус у вигляді зілля, про яке я нічого говорити не буду. Тому, гадаю, краще промовчати.

– Я не хочу, щоб він тебе скривдив.

І з чого раптом така турбота? Його Анжела мене останній рік кривдить. Це вже, шефе, називається «подвійні стандарти». Але нічого не відповідаю. Не бачу сенсу.

Кидаю погляд на годинник, скільки там до кінця обіду залишилось? Ніколи я ще так сильно не чекала початку робочого часу. Хвилин двадцять зосталось. Якось дотерплю.

З такими думками приступаю до свого тістечка. Та на голодний шлунок солодке погано лізе. Хоча й дійсно смачне. Цитрусовий присмак надає кислинку, чим збалансовує солодке тісто та вершковий крем.

Навіть пробую сьорбнути ту каву. Але для мене вона занадто міцна. Тому просто відставляю в бік.

– Не подобається? Кажуть, тут одна з кращих в місті, – помічає мої маніпуляції шеф.

– Та ні, я просто не великий фанат кави, – сором’язливо відповідаю.

– Он як. А я обожнюю.

– Чому тоді Анжела робить вам чай? – не втримуюсь від питання.

– Щоб я зненавидів каву на все своє життя? – усміхається. – Вона і з чаєм інколи лажає.

– Оу, он як, – і навіщо така секретарша взагалі потрібна тоді?

– Б’юсь об заклад, в твоїй голові зараз лунає питання. «Що вона, в такому разі, ще досі робить на своїй посаді?» – весело питає бос.

– Ну-у-у, якщо чесно, так... І це досить популярне питання в нашому офісі.

– Чудово розумію, чому. Сам би таким задавався. Але вона вміє виконувати деякі завдання краще, ніж будь-хто інший. І поки вона мені корисна, буде поруч.

– Зрозуміло.

– Орисю. Я б хотів запросити тебе кудись ввечері сьогодні. Що скажеш? – питання звучить надто несподівано для мене.

– Вибачте, я сьогодні не можу... У мене вже є плани...

– Зрозуміло, – мені здається, чи йому дійсно прикро?

Знов кидаю погляд на годинник. Ще десять хвилин.

– Ти постійно перевіряєш час. У тебе ще є якісь важливі справи? – цікавиться Олексій Дмитрович.

– Та ні, це просто звичка, щоб не засидітись на обіді. У мене бос злий, – ляпаю і тільки потім усвідомлюю, з ким балакаю.

– Нічого страшного, – випереджає мої вибачення шеф, – я все зрозумів. Можеш йти.

Він відвертається до вікна, а на обличчі вже знов кам’яна маска.

Мене ж двічі просити не треба, беру телефон аби розрахуватись, але чоловік мене зупиняє.

– Обід на мені. Я ж запросив.

Ще кілька секунд в мені борються сумніви як вчинити, та зрештою жадібність перемагає.

Дійсно ж, саме він запросив, наполягав на дорогому закладі, мені права голосу не давав.

Тож я з легкою душею підводжусь, дякую босові й нарешті вшиваюсь звідти.

Хоча, думаю, правильніше сказати, з легким шлунком. Бо душа як впала в п’яти, так ще звідти не поверталась. А от голод буде про себе нагадувати до кінця дня.

Темніше хмари я виходжу з ліфту і ледь не натикаюсь на тріо. І щось мені підказує, що чекають вони саме на мене.

Стоять в коридорі кудкудакають. Збоку лише комірчина прибиральниці, але і її вистачить, аби сховатись. Що я й роблю скоріше.

– Олексію Дмитровичу! – з-за дверей чуються захоплені вигуки зміюк.

Судячи з кроків, чоловік проходить повз, потім різко розвертається:

– Чому ще не на робочих місцях? Обід давно завершився, – дивно, якщо не бачити його кам’яне обличчя, то сумнівів у тому, що він злий, не залишається.

– Вже йдемо, – воркує Анжела.

Шеф розвертається на п’ятках і йде вглиб офісу.

– Що ця мерзотка такого витворила, що шеф такий розгніваний? – здивовано питає Бета.

– І не кажи, я його ще ніколи таким не бачила... – тихо додає Анжела.

– Дівчата! Я все ще вас бачу! – огукує їх бос.

– Йдемо! – хором смикаються змії та квапляться на свої робочі місця.

Щойно цокіт їх підборів стихає, виходжу зі свого укриття і спокійно доходжу до свого столу. Тільки спиною відчуваю три пари очей, які випромінюють ненависть.

Не звертаючи ні на кого уваги, сідаю за щорічні звіти. Роботи й так багато, а я зранку ще й зосередитись не могла, як би не вийшло, що доведеться ввечері затриматись, аби все встигнути.

Наче у відповідь на мої думки до столу наближується шеф.

– Орисю, – каже безбарвним тоном. Це взагалі можливо? Але я не вловлюю жодну інтонацію чи емоцію в його голосі.

– Так, шефе, тобто Олексіє-е-е... – ні, так геть дико звертатись ще й на роботі, –  Дмитровичу, – все ж таки поспіхом додаю.

Він не уточнював, звертатись за ім’ям до нього тепер завжди, чи тільки поза офісом. Хоча логічніше було б тільки поза офісом. Але з шефом логіка не працює. Бо логічніше було б мене взагалі нікуди не кликати і не давати незрозумілих вказівок!

– ... Орисю, ти мене слухаєш? – уп-с, здається, прослухала щось важливе і тепер він починає сердитись.

Та відповідати на його запитання не доводиться, Олексій Дмитрович все читає в моїх очах.

– Кажу, що звіт для корпоративної презентації потрібно переробити. Він нікуди не годиться, – відчеканює.

– Що? – о небо, треба було випити ту бісову каву, може б так не сердився.

– Оформлення дешеве, шрифт простацький, приділено надто багато уваги непотрібним деталям, – він зараз про презентацію чи про мене? Так і хочеться спитати.

«Орисю, тобі ще тут півроку працювати, мовчи» – вмовляю сама себе.

– Але ж ви затвердили всі макети. Та й за дизайн відповідає інший відділ! – повісити провину на мене не дам! Тут взагалі немає моєї провини. Я завжди виконую все старанно. Нема дурних двічі перероблювати одне й те саме.

– Мене це не обходить, фінальний результат нікуди не годиться. Виправ звіт для презентації, винеси більше важливих цифр й поменше дурної аналітики. Це має вразити наших клієнтів, інвесторів та партнерів!