ГЛАВА 13

Але від його слів зовсім не легшає. Що за звичка відповідати питанням на питання. Хто взагалі це вигадав. І чому він і досі продовжує свердлити мене поглядом! Відчуваю, як по спині збігають краплини холодного поту.

Думай, Орисю, нуж бо! Що йому відповісти? Що б сказала бабця в такій ситуації?

На секунду уявляю, як скрипучим голосом кажу «Юначе, ти, схоже, геть очманів, до старої так звертатись. Давно палицею по лобі не отримував?».

Щось я відволікаюсь, та згадка про бабусю трошки вертає мене в колію. Хоча з відповіддю не допомагає.

Дякувати небу, мене рятує офіціант, який підходить до нашого столику.

– Нам два лате й два ваших найкращих тістечка, – каже, навіть не вислухавши офіціанта... Олексій... Навіть подумки називати його на ім’я дуже ніяково!

Офіціант шанобливо киває та йде геть, залишаючи мене один на один з цим хижаком.

Зате на думку приходить ще одна бабусина порада: «Не знаєш, що сказати, кажи про погоду або мовчи». Чи її сказала Джейн Остін? Та яка різниця. Головне, що зараз ця порада як ніколи доречна.

Тому мовчу й розглядаю шефа у відповідь. Думки знов повертаються до Дем’яна. Мені ще ж іти з ним на побачення. Мабуть, теж заведе в якийсь ресторан на кшталт цього. А мені ще тут за каву розраховуватись. Яку я не п’ю, до речі.

Знову мимоволі подумки починаю порівнювати чоловіків. Тільки на цей раз я можу оцінити не лише їх зовнішність, але й риси характеру. Бос мені здається більш суворим. З іншого боку, я не бачила його не в робочій атмосфері. Незважаючи навіть на те, що зараз він всіляко намагається зробити зустріч неформальною.

Та всі його спроби марні, я все ще відчуваю себе як вчора, коли викликав до себе в кабінет для досить дивної розмови. Зараз все точнісінько як вчора. Хіба що ми тепер в кав’ярні.

– Орисю, – не витримує першим шеф.

– Я за неї, – нажаль.

– То що ти думаєш?

– Я не знаю, що ви хочете від мене почути, – відверто зізнаюсь, видихнувши, й нарешті відводжу погляд. Тепер я споглядаю перехожих на вулиці. Щасливчики.

– Твою думку. Як гадаєш, для чого я покликав тебе на обід? – аж надто м’яко питає Олексій Дмитрович.

Він подається вперед. Від такого тону, хоча і звучить тепло, та цього жесту на додачу, душа холоне.

– Звільнити? – ляпаю перше, що мені дійсно спало на думку ще в офісі.

І Олексій Дмитрович... Сміється! Ніколи не чула його сміх. Він мелодійний, навіть дуже. Такий шеф зовсім не вписується в мою картину світу.

Сьогоднішній обід я мабуть не забуду ніколи в житті. Стільки потрясінь за один раз!

– Тож ти бачиш мене тільки босом? – і знов цей допитливий погляд.

А ким же ще? Адже не кумом точно!

– Ну, ви мені будете босом ще близько дев’яти місяців. Якщо, звісно, не зміните цього.

– Орисю, ти хоч уявляєш, ти ж не проти, що я на ти, так? – не запитує, стверджує. – Хоч уявляєш, наскільки двояко звучить твоя фраза? Тим паче, що в тебе контракт ще на півроку.

Я червонію, як мак, за найкоротшу мить! Як я взагалі могла наплутати з терміном? Тепер мене остаточно накриває паніка.

А чоловік ледь стримує усмішку.

В цей момент офіціант приносить наше замовлення. Хоч невеличка передишка від розмови з босом. Швидко розставляє все перед нами і так само стрімко йде.

І я знову залишаюсь наодинці з шефом Олексієм. Рівень ніяковості та незручності просто максимальний!

– Олексію Дмит... – починаю, та натикаюсь на примружені темні очі боса й виправляюсь: – Олексію, я все ще не розумію, що відбувається.

Він зітхає і знов відкидається на спинку крісла.

– Відбувається те, що здоровий, молодий чоловік запросив дівчину, яка йому подобається, на обід.

– А-а, – все що я можу видавити з себе.

Точно зілля тоді нанюхався, чи ковтнув разом із Дем’яном. Просто ефект подіяв пізніше. Або взагалі якийсь план у нього на думці. Ні за що не повірю, що він раптом прикипів до мене симпатією.

– Пригощайся, – каже шеф, не дочекавшись від мене якоїсь більшої реакції, і сам, демонструючи, починає уплітати кругле тістечко, яке щойно перед ним поставили.

Раптом вібрує телефон. Кітті знов на зв’язку і надіслала повідомлення: «Мабуть попросить тебе більше не затьмарювати зміюк, бо вони геть працювати відмовляються! =)».

Мимоволі усміхаюсь, а потім кидаю наляканий погляд на шефа: сподіваюсь, він не прочитав повідомлення.

Та Олексій Дмитрович помічає зміни у моєму настрої, переводить погляд на мій телефон, і його обличчя знов кам’яніє. Шеф відкушує ще шматочок тістечка.

– Ти ж усвідомлюєш, що він тобі не пара? – раптом промовляє.