ГЛАВА 12-2

Я аж підстрибую на місці від несподіванки. Потім підриваюсь і вітаюсь з шефом кивком голови.

– Т-так, сер, – мимрю.

Олексій Дмитрович продовжує дивитись на мене, не кліпаючи, ніби вперше бачить. Хоча так, такою нарядженою дійсно вперше.

Та жоден м’яз не сіпається на його обличчі, тому зрозуміти, чи подобається йому те, що він бачить, чи ні, дуже важко.

– Олексію Дмитровичу, – зрештою не витримую.

Він ніби прокидається й дивиться на мене вже цілком усвідомленим поглядом людини, яка звикла віддавати накази.

– Орисю, сьогодні ми обідаємо разом, – ставить перед фактом і йде геть.

– А-а... – та нічого більше спитати не виходить, бос вже балакає з іншим підлеглим.

І що це тільки-но було?

Приголомшлено опускаюсь на крісло. Щось не так з роботою? Але ж коли звільняють, то не кличуть на обід. Може хоче таким чином пом’якшити передноворічне звільнення?

О небо! Це ж тепер до того обіду спробуй дожити!

Чи все ж зілля діє? Невже випив? Чи воно таки передається повітряно-крапельним шляхом?

Та ні, у нього ані натяку на щось романтичне не було. Та й по ньому не скажеш, що мій вигляд сподобався.

От же ж дідько! Що йому від мене треба?

Сиджу тепер вся як на голках, а це я ще собі не дозволяю підіймати тему зміюк. Уявити страшно, що вони можуть витворити, щойно дізнаються про цей обід.

За такими роздумами і проходить весь час до обіду. Я ніяк не можу зосередитись. Тільки недобре передчуття свербить під лопаткою.

Єдине, що відволікає – це повідомлення від Кітті.

Кітті: «Ну що, втерла носа цим зміюкам?)».

Я: «О так! Вони не знали, що й сказати!»

Кітті: «От бачиш, гарна сукня творить чудеса =)».

Я: «Стосовно чудес... Ти не повіриш, що тільки-но сталось!».

І поки я набираю текст, прилітає ще три повідомлення від Кітті, де вона просто вмирає від цікавості.

Кітті: «Я швидше до тебе на роботу приїду, аніж ти нарешті надрукуєш це повідомлення!»

Як вона взагалі примудряється так швидко набирати текст? Можливо, їй легше, бо в неї пальці тонкі? Я своїми поки по тій дрібній літері попаду, вічність щонайменше пройде.

Я: «Щойно бос покликав мене на обід! Ну як покликав, спочатку довго витріщався, а потім поставив перед фактом».

Кітті: «Нічого собі! Є здогадки, що йому треба?»

Я: «Тільки зовсім невтішні...»

Та подруга більше не відповідає, мабуть відволікли на роботі. Хоча в теорії, це вона якраз відволіклась від роботи на мене. Але байдуже.

Її безмежний оптимізм у суміші з прагматичністю зараз був би дуже у нагоді. Вона скоріш за все сказала б щось на кшталт: «Зате нарешті з красенем пообідаєш, а не на самоті».

Важко зітхаю своїм думкам і знов кидаю погляд на годинник. Як же довго йде час, коли чогось чекаєш!

Нарешті годинникова стрілка доходить до другої. Олексій Дмитрович з’являється біля мого столу секунда в секунду.

– Готова? – питає.

Так і хочеться буркнути «дивлячись до чого треба було готуватись», але стримую себе. Обмежуюсь мовчазним кивком.

Шеф, задовольняючись відповіддю, рушає у бік ліфтів.

Уф, який він важкий чоловік. Бодай щось пояснив би!

В повній тиші ми спускаємось на перший поверх. Шеф навіть в мій бік не дивиться.

У холі, поруч з турнікетами, є вхід до кав’ярні розряду «люкс». Мені лячно поряд з такою проходити, не те що заходити і щось купувати. Одначе шеф прямує саме туди.

Схоже, хтось буде сьогодні на чайній дієті.

Хостес зустрічає нас та проводжає до столика. Ми ж пересуваємось в такій самій тиші. Мої нерви натягнуті, як тятива. Я вже починаю пітніти. Весь цей обід – суцільна катастрофа, а він ще навіть не розпочався!

Скануємо к’юар-коди для меню. І щойно відкриваються ціни, я жалкую, що в них немає звичайних меню книжечкою, аби сховати за ним вираз мого обличчя. Адже мої очі збільшуються в п’ять разів від шоку. Та тут пляшка води коштує більше, ніж я на день на їжу витрачаю!

– Щось не так? – цікавиться шеф.

Він серйозно? «Щось не так» – подумки передражнюю його. Та все не так!

– Ні. Все в порядку. Просто усвідомила, що ще не зголодніла, – кажу натомість.

– Можемо прийти пізніше, – пропонує бос.

А я дивлюсь на це меню і ніяк не можу втямити: він знущається. чи дійсно не розуміє, наскільки мені не зручно сидіти в такому закладі, та ще й з босом!

– Е ні, Олексію Дмитровичу, я на таке не поведусь, – намагаюсь скинути напругу хоча б жартом, – два обіди в один день на очах у боса не візьму.

– Отже без боса можна? – підіймає брів чоловік навпроти і усміхається куточками губ.

Я думала, ця кав’ярня здивувати мене більше, ніж своїми цінами, вже не зможе. Та тут у шефа емоції на обличчі з’являються.

– Шефе... Тобто, босе, тобто, Дмитрович Олексій, Олексію Дмитровичу... – знов починаю мимрити.

– Здивована, що я така ж людина, як і всі?

– Ну, не те щоб я не підозрювала вас в цьому, але точно не очікувала побачити таким.

– Я суворий тільки на роботі, а за її межами... – він робить багатозначну паузу і злегка проводить кінчиками пальців по моїй руці.

Від цього жесту волосся на спині стає дибом... Хоча в мене немає там волосся! Та від такого шоку не тільки воно виросте.

О небо, що зараз відбувається? Він до мене підкати робить? Зілля нанюхався, чи що? Чи це якийсь таємний незрозумілий план? Я нічого не розумію!

Тому просто опускаю шокований погляд на його руку, яка все ще гладить мою, й підіймаю, не менш розгублений, на шефа.

Шеф знов вдягає кам’яну маску й забирає свою руку.

– Олексію Дмитровичу, а...

– Можеш називати мене просто Олексій, – перебиває мене шеф.

Буквально секунду назад я думала, що мої очі не можуть стати ще більшими! Виявляється, ще й як можуть! Якого дідька тут відбувається?