ГЛАВА 12

– Номер зніміть собі готельний, – підколюю я, коли відчуваю, що обійми затягнулись. Колючка адресувалась подрузі, проте червоніє лише Михасик.

– Та йдемо вже, йдемо, – каже Кітті, відпускаючи хлопця.

Видно ж, що він їй подобається і чого, питається, оце його бідного так мучити...

– Взагалі, Рисько, запам’ятай: справжня дівчина завжди запізнюється на п’ятнадцять хвилин, – промовляє подруга йдучи до виходу.

Ми з Михасиком виходимо слідом.

– Справжня не пунктуальна особистість, – передражнюю її. – На роботу з перепустками сильно не запізнишся. Потім ще не впустять і пояснюй прогули.

– Ой, Рисю, знайшла через що турбуватись, – відмахується «справжня дівчина».

– Тоді не дивно, що тобі довелось змінити три роботи за останні півроку, – зауважую.

Та Кітті лише знов відмахується й зачиняє двері квартири.

Михасик же весь час мовчить. Навчений вже, мабуть, що у розмови подруг на важливі теми лізти не треба. Або ж погоджується зі мною і не сміє суперечити своїй коханій.

До авто хлопця дістаємось швидко – ліфт, на диво, працює. Так спритно його ще ніколи не ремонтували.

Авто Михасика значно простіше за Дем’янове. Та від цього тільки легше. Залазиш і не хвилюєшся, які там правила етикету. До того ж, машина геть не виглядає дешевою. Наскільки пам’ятаю, що колись розповідала Кітті, ми зараз в якійсь моделі п’ятнадцятого року зі шкіряними сидіннями.

Я вмощуюсь на задньому сидінні, адже місце біля водія належить Кітті. Голубки ще про щось воркують, намагаючись і мене втягнути в розмову, але я геть їх не слухаю.

Чим ближче ми під’їжджаємо до роботи, тим сильніше нервую. В якийсь момент вже настільки заводжусь, що думаю попросити Михайла розвернутися й поїхати додому перевдягнутись.

Але дивлюсь на Кітті, бачу, скільки вона зусиль доклала, аби прикрасити мене, і язик не повертається озвучити своє прохання.

Тим і заспокоююсь: подруга має смак, вона не зробить з мене опудало. А зміюки й без того завжди будуть дражнити та підколювати. Тому йду до офісу та сяю впевненістю.

За такими думками машина швидко зупиняється біля офісної будівлі. Кітті бажає мені гарного дня і ще кращого вечора. І я рушаю до головного входу.

– Я сьогодні тобі заважати не буду! – кричить навздогін подруга. – І пам’ятай, що ти найкраща за всіх тих офісних зміюк!

Я тільки усміхаюсь та підморгую їй. Михасик увозить Кітті, а я, видихнувши, прямую до холу.

І перше, що помічаю – це повні ненависті очі Бети. Дівчина заходить до ліфта, не відриваючи від мене погляду, який пропалює наскрізь.

У перші миті ніяковію, вся впевненість, якої й без того було не надто багато, разом кудись вивітрюється.

– Орисю! Ви сьогодні неймовірно чарівні, – усміхаючись, вітає охоронець.

Його комплімент виводить мене зі ступору. Я дивлюсь на чоловіка, і в його усмішці ані натяку на кепкування.

– Дякую, пане Василю, – зі вдячністю відповідаю.

Василь – старенький охоронець, який радо з усіма побалакає та розсмішить. Майже щоразу, коли він на зміні, то розказує якийсь новий анекдот.

– Сьогодні ви без анекдотів? – запитую, проводячи перепусткою по турнікету.

– Та де там! – махає рукою дідусь. – Тебе побачив – всі слова забулись, що вже казати про анекдоти. Он піду зараз свою щелепу збирати, як ти увійшла – вона одразу й випала. Соромиться такій вроді на очі показуватись.

А сам усміхається на всі тридцять два. Свої, до речі!

Сміючись викликаю ліфт і, побажавши гарного дня веселому охоронцю, підіймаюсь на свій поверх. З настроєм після пана Василя значно краще.

Пальто знімаю, щоб не спітніти. Перекидаю через руку.

Щойно двері відчиняються, як я споглядаю три невдоволені статуї. Руки схрещені на грудях, презирство в погляді. О так, мене зустрічає тріо, власними персонами.

Розправляю плечі, груди вперед і, задерши трошки підборіддя гордо проходжу повз. Навіть не вітаючись.

– Думаєш, напнула на себе якесь одоробло, схоже на сукню, і вже королева? – мило посміхаючись, питає Мілана, поки вішаю пальто у шафу.

Всі втрьох, зміюки, слідують за мною.

– Якщо вже такий кортеж супроводжує мене до робочого столу, то щось королівське в моїй сукні точно є.

– Ага, така ж неймовірно дешева, як ти, – б’є повз ворота Бета.

– В такому разі я здивована, як ти ще здатна йти так близько до мене. Хіба не боїшся, що це нанесе незмивні плями твоїй репутації? – мило посміхаюсь у відповідь і сідаю за своє робоче місце. – Дякую, що провели, дівчата, це дуже люб’язного з вашого боку. Та можете бути вільні, мені вже час працювати.

І демонстративно відвертаюсь до монітору.

Тріо стоїть ще кілька секунд, я аж відчуваю, як вони киплять від злості, та нічого путнього їм на думку не спадає. Тож ще більш злі дівчата розвертаються та йдуть геть. Розлючено перешіптуючись.

Я ж видихаю та заплющюю очі, щоб заспокоїтись. Схоже, перше випробування я витримала з гідністю і не все так погано.

– Орисю? – здивовано окликає шеф.