ГЛАВА 11-2

«Я вдома. На добраніч, красуне». І прикріплена фотографія, моя. З тою самою корівкою. Де я вдаю, ніби цілую її.

Навіть дивлячись на фото ось вже кілька хвилин, я не бачу страшних недоліків: мила дівчинка, ще краща корівка і дуже вмілий фотограф, що обрав такий вдалий ракурс.

«Дякую. Добраніч» – відповідаю з усміхненим сонним смайликом. Й так і засинаю зі щасливою усмішкою на вустах.

Ранок починається не менш щасливо, з чудовим настроєм та відчуттям, що в життя нарешті додались яскраві фарби. Навіть обрана вчора сукня вже не здається такою поганою ідею.

Кітті піднялась ще раніше за мене – коли тільки встигає виспатися? – і тепер чаклує над своєю зовнішністю, допоки я мию голову. Хоча, як на мене, та косметика їй не потрібна, вона й без неї будь-якій Міс Всесвіт зробить фору.

Я якраз проходжу її кімнату, і бачу, як вона закінчує фарбувати губи. Підходжу до дзеркала у своїй кімнаті й розглядаю себе. На Міс Всесвіт не тягну, але настрій сьогодні – сяяти та красуватись.

Тому швиденько натягую приготовлений з вечора образ. А коли вже застібаю ремінь на талії, до кімнати заходить Кітті.

– О, ти вже вдягнена. Супер. Бо з хвилини на хвилину приїде Михась.

В руках сусідка тримає цілий чемоданчик, забитий косметикою, плойками, резинками і тільки небо знає, чим ще.

– Ти наче на модельний конкурс мене відправляєш, – приголомшлено кажу.

– Не хвилюйся, я зроблю тобі нюдовий мейк, – відповідає так, ніби це мені одразу все пояснить.

– Е-е...? – невиразними звуками намагаюсь показати, що нічого не зрозуміла.

– Ну той, якого майже не видно, аби складалось враження, ніби ти така від природи, – каже, розкладаючи палетки та кісточки на моєму столі.

Як не дивно, але нюдовий мейк багато чого пояснює. І красивих від природи дівчат, які виглядають свіжими в будь-яку пору року. Й те, чому тріо на роботі витрачає стільки коштів та часу, щоб виглядати «природньо».

– Зазвичай, коли хлопець каже, що любить «природню красу» дівчат, він має на увазі дівчат з нюдовим мейком, – додає Кітті.

Тепер все точно стає на свої місця. Все життя вважала, що інші дійсно поціловані природою, а мене вона обійшла десятою дорогою.

– Сідай, – наказує сусідка, вказуючи на стілець.

Наступні півгодини точно, подруга невтомно мазюкає чимось по моєму обличчю. Пензлики змінюють одне одного, на шкіру лягає тонкий прошарок крему з приємним запахом. Потім прошарок тоналки, консилера і не відомого чого ще. Завершують все рум’яна

Настає черга очей, брів. І в кінці губи.

Щойно Кітті наносить останній штрих, як хтось дзвонить в двері.

– Михася! Як раз вчасно, я вже майже закінчила, – радіє подруга.

– Я думала, ти вже все, – розгублено кажу.

– Ще ні! Не смій дивитись в дзеркало, поки я не повернусь! – кричить, вибігаючи з кімнати.

Не дивитись, так не дивитись. Хоча руки чешуться, та даю своїй Хрещеній феї закінчити.

– Ой не треба було, Михайлику! – радісно вигукує сусідка в коридорі, впускаючи хлопця до квартири.

«Ага, не треба було», – подумки хмикаю. Прийшов би до Кітті без квітів, і це був би останній раз, коли ви бачитесь.

Навіть трошки заздрісно вмінню цієї кокетки так невимушено приймати подарунки й компліменти. І не відчувати від цього ніяковість чи сором.

Судячи з шуму, Кітті проводжає свого Михасю на кухню, наливає йому чай і біжить до мене.

– Рисько, я тут, – а усмішка щаслива-щаслива. Дивлячись на неї і сама всміхаюсь.

Цікаво, чи довго вона ще цього Михайлика тягти за хвіст буде?

– Заплющ очі, – просить.

Подруга оббризкує мене чимось.

– Це щоб макіяж стійкішим був і дожив до вечора, – пояснює. – Відкривай очі.

Кітті простягає мені кругле дзеркальце. Я зазираю в нього, і моя щелепа відвалюється до підлоги. В переносному значенні, звичайно. Та все ж.

В дзеркалі не мене точно дивиться не Орися! Дівчина у відображенні неймовірна схожа, але в той самій час в рази краща!

Очі більш виразні, хоча й ніяких здоровенних стрілок немає. Легенький, приємний рум’янець на щічках дійсно виглядає природньо! А губи! Трішки більш рожеві, ніж мої звичайні, тільки ще й так звабливо виблискують.

– Ну як тобі? – питає творець шедевру.

– Кітті! Це просто неймовірно! Дякую тобі, – намагаюсь вкласти всю вдячність в свої слова.

– Все заради того, щоб моя подруга одружилась з мільйонером, – сміється, й ми нарешті обіймаємось. – Та здається мені, ще дечого не вистачає.

Подруга окидає мене прискіпливим поглядом.

– Ще зачіску треба, – кажу.

– Це само собою. Аксесуарів не вистачає.

– А чим погані мої сережки? – невеличкі, зате золоті.

– Вони б підійшли, якби ти збиралась на сімейну вечерю, а не на побачення.

– Взагалі-то я збираюсь на роботу!

– Якою ж занудою ти буваєш, Рисько, – зітхає подруга й занурюється до свого чемоданчику.

– У мене все одно нічого немає іншого... Хіба що ще срібні та «гвоздики».

– Цим ми також займемось. Я вже склала список необхідного. Принаймні на перший час. А поки що тримай мої.

Кітті простягає мені набір з чорних сережок-висячок та підвіски. Швидко вдягаю їх і ми приступаємо до фінального етапу – зачіски.

Оскільки часу залишається мало, то вирішуємо сильно не мудрити.

– Щоб не подумав, що заради нього старалась, – додає Кітті, маючи на увазі Дем’яна.

Вона вкладає мені волосся, підвертаючи кінчики всередину, залишає два пейси попереду і решту збирає у високий хвіст. Пейси ж закручує невеличкими хвилями. Фіксує все лаком і «природня краса» готова. За півтори години.

Зі смутком думаю, що кожного ранку так не назбираєшся. Або ж потім на побаченнях будеш спати.

– Як, Орисько, готова закохати свого блондинчика в себе остаточно й безповоротно? – задоволено питає подруга.