ГЛАВА 11

– Облиш! – точно зараз загубить очі, якщо буде їх так витріщати.

Все ще нічого не відповідаю, тільки зиркаю з-під лоба.

– Отакої... – вона в шоці осідає на ліжко. – Невже ні з ким?

Невиразно потискаю плечами. Якось навіть соромно в такому зізнаватись.

– Оце йому подаруночок буде!

– Кітті! Не буде йому ніяких подарунків, – я вже починаю гніватись не на жарт.

– Тільки не кажи, що чекаєш того самого.

– А що тут поганого? Не хочу я з першим ліпшим. Хочу по коханню.

– Ох і романтична ти натура, Орисю, – лагідно усміхається подруга і, підходячи до мене, змовницьки питає. – Невже Дем’ян навіть от на стілечки, – поєднує великий та вказівний пальці руки, – не близький до того, аби ти в нього закохалась?

– Ні! Ані трохи, – намагаюсь переконати не стільки Кітті, як принаймні себе.

– Зроблю вигляд, що тобі повірила. Та про твою білизну все ж подбаю, – підморгує мені цей демон.

Тепер настає моя черга закочувати очі й повертатись до кіпи одягу.

– То що, нічого не підходить і можемо розходитись?

– Е, ні. Пам’ятається, в тебе було платтячко, десь я його тут бачила, – вона копирсається в моїй одежі й витягає звідти чорно-жовту сукню. – Ось воно.

Сукня має рукава-майки, тобто короткі, зате гарно підкреслює груди, під жовтим ліфом проходить чорна полоса, типу пояс, що візуально збільшує груди і додає стрункості талії. А далі плаття сягає колін, доволі таке пишне. По поділу також проходить чорна смужка.

– Воно ж літнє, – заперечую.

– А от і ні. Тканина досить щільна, тож ми зможемо зробити з нього щось пристойне. Перевдягайся, – наказує подруга. Сує не дивлячись мені до рук вбрання, а сама продовжує щось шукати серед купи одягу.

Беру сукню і перевдягаюсь. Не дуже вірю у всю цю затію, ми ж навіть не новий одяг купували, а беремо те, що вже в мене було, але так і не спрацювало.

Швиденько скидаю домашній костюм, надягаю наряд. Все одно почуваю себе ніяково в ньому, а це я ще й з дому не виходила.

– Ти ж розумієш, що я так задубну, щойно вийду з квартири? – уточнюю у свого стиліста.

– Я ще не закінчила, – протягує вона, невідривно дивлячись на мій одяг.

– Нічого нового там не з’явиться, – буркаю під носа.

Подруга на це лише шикає, а я вкотре жалкую, що заварила всю цю кашу з зіллям та корпором.

– Тепер для утеплення, – Кітті протягує мені чорне тепле болеро на зав’язках, яке залишилось в мене ще з часів моїх уроків танцю.

Так, колись я трошки займалась, але це було наче в іншому житті. От тільки ця кофтинка й залишилась на згадку.

– Кітті, я все ще не впевнена, що так вдягатись доречно на такий мороз.

– У тебе побачення з хлопцем, у якого авто з власним водієм. Чого ти взагалі хвилюєшся за якусь погоду? Замерзнути він тобі точно не дасть.

– А як я доберусь на роботу?

Дівчина на хвилинку задумується, і просяявши відповідає:

– За це не хвилюйся, завтра я тебе підкину.

– У тебе ж немає машини?

– Але в мене є чудовий Михайлик, який ні за що мені не відмовить, – знов це янгольське личко з чарівною усмішкою. Навіть мені важко встояти перед ним, що вже казати за бідолашних Михайликів.

– Кітті, не можна ж так використовувати людей.

– Я попрохаю про допомогу, те, що натомість він нічого не попросить, зовсім не моя проблема.

Мені б її впевненість в собі та вміння кокетувати. Та я лише усміхаюсь з подруги, в цьому вся вона – милому кокетстві та турботі про близьких.

– Але ж ти не зможеш весь час просити його підвезти мене, – зауважую.

– Завтра в тебе побачення, тож ти маєш виглядати на всі мільйон відсотків. А на післязавтра скажеш Дем’янові, що зайнята. Треба зробити тебе ще трошки недосяжною, щоб побільше побігав за тобою. А ми тим часом сходимо й придбаємо підходящий теплий одяг.

– Які в тебе величезні плани на мене.

– Ти просто навіть не уявляєш, як довго я чекала на цей момент.

– Підбирати мені одяг для фейкового бойфренда?

– Допомогти тобі змінити стиль, який буде підкреслювати твої переваги. Незалежно від того, що там з тим мільйонером станеться, а ти у себе залишишся. І манера вдягатись також. Щоб потім звабити мільярдера, якщо вже цей не клюне на таку кралечку.

– Кітті, Кітті, схоже, твій горб також могила не виправить, – сміюсь я.

– І не треба, я чудова така, яка є, – відповідає. – Я тут дещо пригадала, зажди хвилинку, я миттю.

І вона вибігає до своєї кімнати.

А я залишаюсь на одинці з думками, що будь в мене така ж легкість у спілкуванні з хлопцями, струнка фігура та кокетливі очі, то також була б впевнена у собі.

Кітті повертається за кілька хвилин, в руках тримає якийсь чорний широкий пояс і чорні панчохи.

– Приміряй, – протягує мені свої скарби.

Я скептично розглядаю її панчохи.

– Не дивись на них так, це я колись для тебе купувала. В надії, що одного разу згодиться, – приголомшує Кітті.

Ого! Я навіть не знаю, як реагувати. На очі навертаються сльози вдячності: такий прояв своєрідної турботи. Адже я знаю, як вона любить вдягатись та наряджатись, і ці панчохи для мене – справжній прояв любові, у її стилі.

– Нумо, приміряй вже! – в нетерпінні каже подруга, – обнімашки будуть потім, коли вдало одружишся.

Швиденько все примірявши, показуюсь Кітті і дивлюсь на себе в дзеркало. Наче й непогано виходить.

– Ось бачиш. Кажу ж, краля! – усміхається вона, задоволена собою. – А тепер мерщій спати! – наказує й ляпає мене по найдорогоціннішому.

– Ей! За це чашки сама будеш мити, – показую язика.

– Заради такої дупці помию все, що завгодно, – легко відповідає подруга і додає: – йди вже, в тебе геть змучений вигляд.