ГЛАВА 10-2

А я не втримуюсь і стогну. Мені до болю знайомий цей безумний блиск в очах: вона щось задумала, і для мене шляху назад немає. Особливо, коли вона поставила собі за ціль видати мене заміж за Дем’яна. Як потім її знайомити зі звичайним, нормальним хлопцем. Всі соки ж з нього вип’є.

– Що ти вже задумала? – обережно в неї питаю.

– О-о, Дем’яну сподобається, – аж занадто хитро усміхається подружка.

– А мені ні.

– У тебе вибору немає! Поряд з таким, – вона рукою вверх показує, – чоловіком, ти не можеш виглядати, – вона рукою показує на мене, – ось так.

– Це ж домашній одяг! – ображено вигукую.

– Він в тебе весь однаковий, – відмахується подруга і стрімко крокує до моєї кімнати.

– Не правда! Він просто в мене весь комфортний і відповідає погодним умовам.

– Так-так-так, а тепер має відповідати статусу дружини мільйонера, – Кітті вже влітає до моєї кімнати й відчиняє всі шухляди в пошуку прийнятного, на її думку, одягу.

– От нехай мільйонер своїх дружин сам вдягає, – бурчу та сідаю на ліжко. Будь-які спроби зупинити її будуть марними. Коли подруга ставить собі ціль, вона не бачить жодних перешкод.

– До цього статусу ще треба дійти, і я тобі в цьому допоможу! – впевнено каже вона.

– Кітті, не буде ніякого статусу. Після корпоративу він вип’є антидот, побачить мене справжньою, а не красунею, якою уявляє зараз, і тільки розгнівається, що витратив на мене стільки часу.

– Рисю, не сердь мене. Чути нічого не хочу про це довбане зілля!

– А я не хочу дарма витрачати час на перевдягання. Тільки більше знущань почую від тих сухоребрих, – відкидаюсь на ліжко, закидаючи руки над головою.

Кітті відволікається від свого заняття, уважно дивиться на мене. Підходить, сідає поруч і починає розплітати мою косичку.

– Ох, Рисько, Рисько. Змучили тебе ці зміюки. Та все одно, подумай сама. Ти йдеш поруч з таким чоловіком, навіть якщо це буде лише місяць, – поспіхом додає вона, дивлячись на мене, – Невже тобі не хочеться виглядати якомога краще? Бути поруч з таким неймовірним чоловіком якомога ліпшою версією себе?

Я невиразно потискаю плечами. Вже скільки разів намагалась вдягатись краще, але в результаті все виходило тільки гірше. Завжди краще в тому одязі, в якому ти почуваєш себе впевнено. Навіть якщо це й не міні спідниця.

– А якщо спробувати? Останній раз. Як не вийде, я більше ніколи-ніколи не підніму це питання, – благально дивиться цей демон з янгольським обличчям на мене. 

– Гаразд. Але це востаннє, – здаюсь я й підводжусь з ліжка, щоб також підійти до своєї шафи.

Кітті пищить від радощів, чим лякає Дракона й він, схаменувшись, вилазить зі свого лігва, аби перевірити, що за гармидер.

– Зараз ми з тебе зробимо першу модницю в офісі, – обіймає мене подруга й з головою поринає в мій гардероб.

Звідти починає вилітати одяг з нерозбірливими коментарями від Кітті.

Навіть не наважуючись їй завадити, мовчки спостерігаю, як дивним чином утворюється дві кучки. Наскільки можу судити, перша – та, що мій особистий стиліст категорично відкинула, а друга – потенційні претенденти до нового образу.

– Усе! – видає Кітті хвилин за двадцять.

– Усе погано, усе з моїм одягом, чи усе готово? – уточнюю, переглядаючи одежу зі «схваленої» кіпи.

– Ти права, це не підходить, – висмикує з моїх рук блузочку з рукавами-ліхтарями й кидає її до другої кучі.

– Взагалі-то, вона мені подобається.

– Я й не кажу, що погана. Кажу лишень, що не підходить для завтра, – подруга все ще дуже зосереджено розглядає мій одяг, періодично прикидаючи, що з чим можна поєднати.

– Як тобі такий варіант, – вона жестом показує розвернутись до дзеркала й прикладає зелену шкіряну юбку-плісе трошки нижче колін. Зверху білу блузу, з цікавими затяжками на комірці й рожеву накидку зверху. Все дуже дивним чином поєднується, кольори виходять в тон, кофтина робить яскравий акцент. Але...

– Ні, тільки не рожевий. Я взагалі не розумію, як ця кофтина опинилась в моїй шафі! – благаю.

– Гаразд, а як щодо цієї, – вона прибирає кофтини й прикладає темно синю худі.

Я б в житті не поєднала худі та спідницю, але дивним чином Кітті вдається сумістити два несумісні стилі у щось більш-менш нормальне. Модне так точно. Не раз помічала світлини зі схожими образами у дівчат.

Та все одно, щось не те... І судячи з задумливого погляду подруги й схиленій набік голові, вона також не в захваті від створеного «луку».

– Може, занадто темні кольори? – висуваю гіпотезу.

– Ти права. Треба щось яскравіше, й коротше. Бо неначе монахиня, – погоджується подруга.

Вона дістає з купи чорну юбку-розлітайку, коротку, вона мені вище колін. Тому при виді її я скривлююсь. Колись, надихнувшись черговим відео з соц мережі, в якому дівчинка, навіть більшої за мене комплекції, створювала дуже круті образи з такою спідницею, я вирішила також її придбати.

Та почувала себе в ній настільки невпевнено, що заприсяглась більше ніколи не вдягати. Треба було одразу викинути.

– Я її ні за що в світі не напну! Ніякий мільйонер мене не змусить! – для певності своїх слів я навіть задкую.

– Чого це? Вона ж так чудово підкреслює твої апетитні ніжки.

– Ага, апетитні для здоровенного людожера, який з радістю їх з’їсть. Я кажу ні!

– А я – так!

– Та мені весь час в ній здавалось, що вона задерлась і всі бачать моє спіднє.

На мить лице Кітті набуває такого виразу, ніби каже «Дідько, я забулась».

– Кітті, скажи, що ти зараз обираєш варіант мого вбивства, будь ласочка, – це найбезпечніший для мене варіант.

– Вважай так. Бо нам ще тобі пристойне спіднє обирати.

– Нормальне в мене спіднє!

– Ти своїми трусами з Міккі Маусом звабиш хіба що збоченця!

– Кітті!

– А що? Навіть те твоє зілля не врятує бажання чоловіка при виді усміхненого миша на весь твій зад.