ГЛАВА 10

– Мене лякає те, що ти переводиш тему, – приречено зізнаюсь.

– Як балакали про твого майбутнього чоловіка, так і балакаємо, – легковажно потискає плечами Кітті, не зводячи при цьому прискіпливого погляду з блондина внизу.

Можливо, зілля заразне? Передається повітряно-крапельним шляхом? Інакше таку бурхливу реакцію я пояснити не можу.

Також переводжу погляд на Дем’яна, він все ще стоїть біля парадного. Мабуть, чекає на машину чи таксі. Балакає з кимось по телефону при цьому.

– Який же він красень, – зітхає Кітті і якраз в цей момент Дем’ян підіймає очі на нас.

Від несподіванки ми з подругою різко пригинаємось, аби нас не помітили, і боляче стукаємось лобами.

– Ауч! – вигукуємо одночасно.

– Обережніше! – шепотом злиться Кітті.

– Сама будь обачною! Якби не скло, так би й випала на бідного красунчика, – так само пошепки відповідаю.

– І нічого подібного! Я в подруг хлопців не відбиваю. У мене й своїх достатньо, – гордо шепоче дівчина, потираючи ушкоджене місце. – В тебе голова ніби тонну важить.

– Це тому, що там знань багато, – поважно відповідаю.

– Ага, або купа непотрібного мотлоху, як в твоєму гардеробі.

– Відчепись ти вже від мого гардеробу!

– Добре, до цього повернемось згодом. Як думаєш, він більше не дивиться?

– Не знаю. Але чому ми й досі розмовляємо пошепки? – натомість запитую.

Кітті спантеличено потискає плечами.

– Він же ж там, внизу, між нами десять поверхів і цегляна стіна, – все так само пошептом продовжую.

Кітті на мої доводи лише мовчки киває.

Я роблю спробу визирнути. Обережно висовую носа з-під підвіконня.

– Наче не дивиться, – кажу вже звичним голосом, але по інерції все ще намагаюсь бути тихішою.

Поряд з’являється ніс Кітті.

– Як думаєш, він нас бачив? – питаю.

– Не знаю. Але я бачу цю машину. Воу! Орисю! А ти часу дарма не гаєш! – вражено вигукує сусідка.

До Дем’яна під’їжджає авто. Той самий дорогий джип. З водійського сидіння виходить Гектор та відчиняє дверцята Дем’янові.

– У нього ще й особистий водій! – продовжує захоплені вигуки Кітті.

– Так, Гектор. До речі, дуже швидко водить. Знає всі вулички й найкоротші проїзди Києва.

– Він тебе на ній катав? – ще трошки, і вона злетить від емоцій, які її переповнюють. – Повірити не можу! Моя подруга – майбутня дружина мільйонера!

Це потрібно терміново припинити.

– Все, досить, Кітті, – кажу настільки суворо, наскільки здатна.

– Не прибіднюйся, Орисю. Я ж бачила, як він на тебе дивиться! – вона стискає руки біля грудей. – Зізнавайся, як давно ви вже разом?

– Ми тільки сьогодні вранці познайомились, – намагаюсь зменшити її запал бодай трохи.

– І вже такий зв’язок? Неймовірно, – Кітті мрійливо направляється в бік кухні. – Зараз поставлю нам чайок і все-все мені розповіси. Відмов не приймаю!

– Тобі ще подарунки розпаковувати й ховати, – нагадую, сподіваючись перевести її увагу з моєї персони.

– Навіть не надійся мене відволікти. Подарунки зачекають, а от я зараз від цікавості лусну.

Махаю рукою на цю допитливу і йду до себе в кімнату перевдягнутись.

Дракон вже вкладається спати в своєму кублі.

– Щасливчик. А мені ще з тією навіженою розмовляти, – скаржусь мохнатому другові, поки натягую домашній костюм. – І що ти очі вилупив? Якби не подряпав Дем’яна, він би в нас не затримався, тоді вони б не зустрілись і всього цього не було б.

«А ще відбувся би той перший поцілунок», – промайнула думка десь далеко в підсвідомості. Та у цьому бажані не зізнаюсь навіть собі.

Білка розвертається до мене своєю філейною частиною, ще й голову разом з вушками накриває хвостиком.

– Коротко і ясно, – коментую дії тваринки й виходжу до Кітті.

На кухні подруга готується до розмови на всю: вже стоять дві чашки з чаєм, поряд пляшка якогось напою, келихи, начищені кілька мандаринок, а у піалі лежать цукерки. Вона сідає за стіл і з повною готовністю слухати дивиться на мене.

– Ну ж бо, Орисю!

– Ти ще не перевдягнулась, – натомість зауважую.

– Ой, – махає вона рукою, – краще розкажи, як все почалось.

– Боюсь, історія тебе розчарує. Пам’ятаєш зілля?

– Ну... – гидливо протягує сусідка. – Невже ти ту фігню йому підлила?

– Та ні! Босу.

– А красень тут до чого?

– Бос також красень, між іншим, – чомусь хочеться вставити.

– Та грець із ним. Я хочу про блондина почути!

– Він випив, замість боса.

– А бос де був?

– Поряд стояв.

– А ти?

– Під столом. Ховалась.

– Що? – вилуплює очі Кітті.

– Обережніше, ще трошки, і згубиш оченята, як будеш їх так витріщати, – фиркаю.

– Та ну тебе, Орисю! Розкажи нормально, – зовсім не ніяковіє подруга.

– Тож намагаюсь, а ти питання ставиш весь час.

– Все, мовчу-мовчу, розказуй, – для достовірності навіть чашку до рота підносить, типу бачиш, рот зайнятий, балакати не буду.

Я їй і переповідаю в двох словах події цього дня. Звичайно, оминаючи деякі делікатні моменти, як от обидва невдалі поцілунки, коли нас весь час хтось переривав.

– Нічого собі, – тільки й здатна видати подруга по завершенні моєї розповіді.

– Ага. Тож, як ти розумієш, якби не зілля, він би на мене не звернув уваги. Тому щойно корпоратив завершиться, я піду до тої Ніни і візьму антидот.

– Краще б мізків собі взяла.

– Думаєш, дурню зробила, що вирішила зілля підлити? Чи дарма з Дем’яном пішла на побачення?

– Та що ти заладила за те зілля! Дурна, бо вважаєш, що не можеш сподобатись красеню.

– І чим це я йому так сподобалась, по-твоєму? Жирною дупою чи може ефектним падінням?

– Ну знаєш, не часто під столом у боса хтось переховується від боса. Та й сама казала, вам було цікаво спілкуватись, теми просто не закінчувались.

– Це мені так здалось. А хто його знає, що зілля змушує його відчувати. Сама подумай, що такого чоловіка, як Дем’ян, може привабити в простій, сірій селянці?