ГЛАВА 9

І він обережно торкається губами моїх губ, ніби чекаючи, чи дам згоду, чи відштовхну. А мене охоплює паніка: так чи ні, так чи ні. Цілувати його, чи ще зарано? Перше ж побачення, щоб нічого про мене не подумав. А з іншого боку, коли ще випаде шанс поцілувати такого красеня?

Та поцілувати у відповідь я не встигаю. За дверима моєї квартири раптом лунає незрозумілий грюкіт і писк, ніби хтось перевертає каструлі.

Ми з Дем’яном одночасно дивимось на двері, за якими чується шум.

– Щось мені підказує, що це твоя квартира.

– Ти дуже проникливий... Мушу перевірити, що там трапилось.

– Нумо, краще я перший. Про всяк випадок.

Я здогадуюсь, що це за шум. Скоріше за все мій «дракон» почув мій голос і тепер не може дочекатись, коли зайду додому. Але було б цікаво подивитись на реакцію «прекрасного принца», тобто Дем’яна.

Провертаю ключі, відчиняючи двері, і роблю крок в бік, даючи змогу Дем’яну увійти першим.

Він обережно робить крок всередину, і мій маленький «дракон» у вигляді трішки лисої білки-летяги з голосним писком приземляється чоловікові на голову.

Сміючись від душі спостерігаю, як ось уже кілька хвилин Дем’ян виплутує мого Дракона зі свого волосся.

– Гайда допоможу, – нарешті пропоную я, вдосталь насміявшись.

Стягую пальто, кладу його на першу ліпшу поверхню й починаю операцію по спасінню волосся мого красеня.

– Твій парикмахер вже закінчує рівняти мої кінчики, тож можеш не квапитись, – відповідає Дем’ян, намагаючись виплутати свої коси з дрібних лап.

– Це він собі на пам’ять хоче залишити, аж надто йому подобається, – кажу, відокремлюючи пасма від лапок, поки Дем’ян тримає малечу.

– Відрощуючи його, я сподівався «ловити» зовсім не білок...

– Невже дівчат? – награно дивуюсь. – Усе, – сповіщаю, звільняючи останню волосину, з цупких лап.

– Яка вже різниця? Білки однозначно кращі, – усміхається Дем’ян, тримаючи в руці мого Дракона і погладжуючи його, – ну, що, друже, гроза зачісок, будемо знайомі.

– Ой! Схоже, не тільки зачісок! – вигукую я. – Тобі на згадку залишили три гарненькі полоси на лобі.

– Що? – не розуміє Дем’ян і пальцями тягнеться до лоба обмацати ушкодження.

Та я перехоплюю його руку.

– Ні-ні-ні, поранення від Дракона треба обробити.

– Дракона? – він переводить підозрілий погляд на мою білку.

Ну так, вона маленька і шубка в неї трошечки поскубана. Та це нічого ще не доводить.

Малеча, ніби відчувши, що вирішується її грізний статус, починає пищати, ніби доводячи, що вона цілком зійде за грізного звіра.

– Воу, який жахний. Все, тепер вірю, друже. Ти справжній дракон. Тільки спокійніше, – усміхається Дем’ян.

– Гайда вже цього ненажеру сюди, – забираю своє чудовисько. – Проходь до вітальні, куртку можеш повісити он там, на гачечок. Я поки посаджу малечу назад в клітку і оброблю твої героїчні рани. А, і можеш не роззуватись.

Останнє я вже кричу на ходу.

Швиденько саджаю Дракона назад до клітки, закриваючи якомога щільніше.

– Я, звичайно, рада, що ви з Дем’яном потоваришували. Але він тут ненадовго. Тому будь розумником і не заважай, – шепочу тихенько.

Все одно марно, ця зараза вилізе, щойно все з’їсть. Тож досипаю побільше корму і кваплюсь до ванної кімнати. Треба вимити руки й швиденько обробити подряпини. Незабаром повернеться додому сваха номер два, більш відоме як сусідка Кітті. Не хочу, щоб вона нас з Дем’яном застукала разом.

Беру косметичку, яка грає роль аптечки, й повертаюсь до Дем’яна. Він стоїть у вітальні, розглядає фото на поличці. Щоправда, зі мною там лише одна фотка. На всіх інших сусідка.

А ще Дем’ян роззутий. Казала ж йому не знімати черевики, в нас немає тапочок чоловічого розміру. Мимоволі озираюсь на шафу в прихожій, наче сподіваючись, що зараз вилізуть ті капці, натомість же помічаю здоровенну калюжу води. Сніг розтанув з черевиків і тепер болото.

То виходить, Дем’ян передбачливий та хазяйновитий. Як казала бабця: «Характер людини можна зрозуміти за тим, як вона ставить своє взуття. Якщо рівно – то охайний». Черевики Дем’яна стояли рівно, під стінкою.

Ех, з кожним разом в нього все більше й більше переваг. Стоп, думки! Не туди ви мене заводите, ой не туди.

Підходжу до блондина. Він все так само розглядає фотографії, точніше одну. Ту, на якій є я.

– Ти тут дуже вродлива, – каже чоловік.

Я також дивлюсь на цю фотку і не розумію, що він в ній знайшов. Селфі, на якому ми з Кітті сміємось, мій ротяка відкритий так, наче збираюсь ту камеру заковтнути. Скільки вже разів просила подругу прибрати це звідси, і навіть сама прибирала. Та подруга щоразу вертала світлину на місце. Тож в якийсь момент я змирилась і припинила взагалі дивитись на цю полицю.

– Ходімо, треба все ж таки замазати подряпини, – беру Дем’яна під руку та веду до дивану.

– Сама скромність, – усміхається він з моєї реакції, – з виду і не скажеш, що вдома тримаєш драконів.

– Головний дракон ще на підході, – промовляю багатообіцяюче. На що Дем’ян лише сміється та слухняно сідає на вказане місце.

До речі, дивно, що Кітті ще досі немає вдома. Але зараз мені це тільки на руку.

Я схиляюсь над Дем’яном й приступаю до огляду його «бойового поранення». На вигляд нічого серйозного, але якась інфекція та й могла потрапити, тож про всяк випадок треба обробити.

– Як Дракон взагалі у тебе опинився? – питає Дем’ян, поки я шукаю необхідні скляночки з ліками.

– Та як-як. Знайшла нещасне маленьке створіння у дворику, недалеко від дому. Забрала до себе, відвела до ветеринара, почала лікувати. Одночасно з тим шукала його господарів. Розвісила оголошення, де тільки могла, написала в усі чати й групи в соц-мережах, які тільки знайшла. Та ніхто так і не відгукнувся. Як утримувати білок-летяг, я гадки не мала. Тож пішла до місцевих зоопарків. І центрального і маленьких, приватних, – розповідаю, поки дезінфікую подряпинки. – Та мені всюди відмовили. Тоді я пішла в зоомагазини. Але й там мене відшили. І що мені було робити з бідолашною живою істоткою? Особливо коли воно до мене так мило тулилось, таке налякане було. От і кинула спроби прилаштувати та залишила собі.