ГЛАВА 8-2

– От бачиш, я ще здатна цю красуню на гору підняти, – жартівливо проводжу руками вздовж тіла, перебираючи при цьому пальцями.

– Та я й не сумнівався, – Дем’ян рушає слідом за мною.

– Це дарма. Як каже бабця: тільки дурні впевнені, що все знають, розумні ж завжди у всьому сумніваються.

– Я вже встиг переконатись, що твоя бабця мудра жінка, та здається, задовго до неї так казав Ейнштейн, – він точно награно наді мною кепкує.

– Дивись, як швидко ти вчишся! Вже не переконаний, а тобі лишень здається, – сподіваюсь, жарт вийшов не надто грубий. Але зараз я більше зосереджена на тому, щоб не збиватись з ритму дихання.

Дем’ян хоча й намагається підлаштовуватись під мій крок, та з кожним прольотом ноги стають все важчими і все дужче гудуть, ох і перевантажила я їх сьогодні. Тож моє дихання дедалі сильніше збивається, а темп стає повільнішим.

– Моя пропозиція все ще в силі, – пропонує Дем’ян десь на поверсі п’ятому.

– Я мушу подолати цю перешкоду сама, – навіть уявити страшно, як важко йому буде тягнути мою тушку! Я ж сама ледь пораюсь.

Тому продовжую поволі підійматись далі.

Я майже впевнена, що Дем’ян закочує очі на мою репліку. Адже наступне, що він робить – це стрімко підхоплює мене на руки. Мабуть втомився дивитись на мої муки.

Від несподіванки я пищу.

– От бачиш, ще спроможний красунь носити на руках.

І він несе. Так, наче я нічого не важу... Це зовсім нове відчуття. Ще ніхто й ніколи не підіймав мене на руки. Брати не рахуються, вони те робили, аби потім кинути в ставок, чи в кучугур, чи ще якось поприколюватись.

Обіймаю шию Дем’яна. Відчуваю себе принцесою, тільки в моїй казці все навпаки: принц замість того, щоб рятувати з башти, несе мене туди. І мачухи немає, але є надмірно турботлива сусідка Кітті. Взагалі Катя, але всі звуть її Кітті. А ще є Дракон, в прямому сенсі. У нього, щоправда, тільки ім’я від дракона. Та все ж, цікаво було б подивитись на реакцію Дем’яна, коли його побачить.

Так, не думаємо поки про неправильність моєї казки, а насолоджуємось миттю.

Шлях на гору не дуже швидкий, але від помірного руху й тепла, що йде від чоловіка, мене трошки розморює. І, не усвідомлюючи, я кладу голову Дем’янові на плече. Якщо Кітті так нас побачить, то мені потім не сховатись від її допитів.

Помірне дихання Дем’яна поступово збивається, становлячись більш важким. 

– Тут ще трошки залишилось, гайда я вже далі сама, –  пропоную, а то ж дійсно шкода чоловіка.

– І що ж я за чоловік тоді такий, якщо не в змозі таке золото додому донести, – усміхається. І не зупиняючись рушає далі.

– Моє діло запропонувати, –  відповідаю усмішкою.

Нема дурних добровільно наполягати на завершенні такої чудової миті.

Але рано чи пізно вона має завершитись.

– Яка квартира? – запитує Дем’ян, зупиняючись на моїй сходовій клітині.

– Так я тобі й скажу, а раптом ти злодій? – сонно бурчу.

– Не думаю, надто мала вірогідність, що два злодія зустрінуться на одному сходовому майданчику.

– Це ти кого злодієм назвав? – від обурення злізаю з його рук.

– Тебе, –  він якось аж занадто спокусливо усміхається.

Він нахиляється все ближче до мене, не відводячи чаруючого погляду. Як змія гіпнотизує жертву, так він – мене. Я ковтаю слину.

– І що я у вас вкрала? – спроба зняти чари не вдається: голос звучить надто хрипко. А від хвилювання навіть випадково звертаюся на «ви».

– Поцілунок.

Що скажете, поцілували б Дем’яна на місці Орисі, чи ні?