ГЛАВА 7

– Та от порівнюю.

Я переводжу погляд на предмет порівняння і бачу всім відому фіолетову корівку шоколадної компанії.

– І як? Багато збігів?

– Жодного не бачу. Ти набагато краща.

– А якщо так? – сміючись, обережно перебираючи ногами, «під’їжджаю» до корови і намагаюсь повторити її посмішку.

Дем’ян дістає телефон і робить фото. А я сміючись роблю ще кілька «веселих», на мою думку, виразів і кумедних поз: то ріжки сама собі ставлю і надуваю щічки, то вдаю нібито цілую усміхнену корівку. Одним словом, бешкетую на повну.

– Ти дуже фотогенічна! Тобі хтось про це казав? – видає Дем’ян, щойно я закінчую позувати.

– Тільки не забудься видалити потім, – відповідаю, обережно повертаючись до нього.

– Перші світлини майбутньої топ-моделі? Нізащо! Бренди ще будуть боротись за твої фото, – аж занадто впевнено відповідає та ловить мене.

Від його компліментів мені так приємно й у той самий час ніяково.

– Ага, всі так і кличуть бути їхньою моделлю, – віджартовуюсь, – навіть зберегла собі приклади фоток, щоб знати як позувати.

– Серйозно? І що за світлини?

– Та всілякі дурниці. Ну от, наприклад, на ковзанах, дівчина з кавою чи морозивом, довкола йде сніг, гірлянди і все таке новорічне, святкове. А вона у русі, вся така пафосна.  

– Я знаю, чим ми зараз будемо займатись, – хитро посміхається він.

– Ні-ні-ні, – я навіть задкую, але ж не з моїми навичками катання на ковзанах. І щоб запобігти моєму падінню, Дем’ян швидко підхоплює мене під лікоть, даючи змогу відновити рівновагу.

– Чому? – запитує і допомагає під’їхати до найближчого парканчика.

Що за питання? Чому-чому? Я й сама не знаю чому!

– Та якось зараз не влучний момент, ми ж збирались вечір разом провести. А не фотографувати мене...

– Кому, як не нам, українцям, знати, що жити потрібно тут і зараз? – широко усміхається – Тому, ти шукай свої референси до світлин, покажеш. А я швиденько візьму тобі морозиво або каву. Якраз кав’ярню невеличку біля входу бачив. Добренько?

І я, погоджуючись, киваю. А що ще робити, коли чоловік, та ще й такий красунчик, вже все вирішив? Тут залишається тільки повністю довіритись йому.

Як казала моя бабця: «Коли чоловік проявляє ініціативу, сиди та насолоджуйся. Таке буває зрідка. Зазвичай тільки на початку». Бабця моя – мудра жінка, навіть Дем’ян це визнав, поганого не порадить, тож так і роблю.

– От і чудово. Тільки не впевнений, чи буде в них морозиво, все ж таки не сезон. Але я щось вигадаю, – обіцяє Дем`ян, розвертається і їде в напрямку виходу. А я, дивлячись йому вслід, закохано зітхаю.

Чоловік повертається дуже швидко. Я тільки дві фотки змогла знайти як приклад.

– Морозива не було, але дивись, що я зміг роздобути, –  промовляє, під’їжджаючи до мене.

Я підводжу погляд на його самовдоволене обличчя, потім на солодкий вафельний ріжок у нього в руці, і мої очі набирають форми золотої гривні.

Вафельний, але не з такої вафлі, як у звичайному морозиві. А з бельгійської, товстої та великої. В американських фільмах їх часто на сніданок ще готують. Все всипано різнокольоровою посипкою, кремові сливки, а внизу шоколад. Підозрюю, це був гарячий шоколад, який вже охолонув.

– Він ідеальний! – вдячно кажу.

– Я так і подумав, –  відповідає, – показуй ті світлини. 

Я відкриваю їх в телефоні і протягую Дем’янові, забираючи в нього ріжок. Він уважно оглядає, киває своїм думкам і повертає телефон мені.

Звичайно, там дівчата усі стрункі, моделі на тоненьких ніжках, де вже мені до них! Прослизає сумна думка, що от як сплине дія зілля, та як побачить він мене в своєму телефоні... Певно, злякається та видалить усе одразу.

Але відкидаю її. Поки є можливість – буду насолоджуватись! Це ж раз у житті такий шанс може випасти. Навіть шкода, що мені з ним так несподівано добре...

–  Ще скажи, що ти світляр, і я тут зомлію, – коментую дії чоловіка.

–  Вміти робити гарні світлини – нині основний атрибут чудового хлопця, – сміється.

–  А, ну так. Як же, побачення і без чудової фоточки у соц мережі, – підхоплюю.

–  От зараз тобі і наробимо. Відпускай поручні.

–  Це моя опора, життєво важлива для здоров’я, – відмовляюсь. 

–  Твого чи оточуючих? – уточнює.

–  Мого ріжка!

–  Якщо вже загроза над ним, тоді ми точно маємо діяти, і без зволікання.

І Дем’ян підкочується, щоб зробити фото з боку, біля огорожі, а не як на прикладі, посеред ковзанки.

Він підбирає ракурс, а я намагаюсь якомога обережніше розвернути свій ріжок, щоб вся краса дивилась в камеру.

Роблю пафосне обличчя: погляд лисиці, оскал вовчиці. Чи як там правильно? Ай не важливо, головне зараз – не напартолити.

Дем’ян фоткає раз, другий. Нібито все класно виходить, мене охвачує шал. Звабливий погляд на камеру, ріжок підводжу ближче до губ, які ледь відкрила.

–  Вау! – коментує Дем’ян, дивлячись в екран телефону.

–  Ти випадково увімкнув фронталку? – не втримуюсь від жарту.

–  Топ-моделе, не відволікайтесь, – так само жартома наказує.

Гаразд, я вже морально налаштована, що зараз зроблять моє найпафосніше фото всіх часів.

Та не судилось.

В останній момент крем починає текти. Тобто падати. Мабуть трошки розтанув від мого теплого дихання. Я інстинктивно тягнусь його злизати, тобто перехопити і врятувати від жахливої смерті під ковзанами.

Вираз мого обличчя стає схожим на морду золотистого ретривера з відео-приколів, коли він намагається зловити смаколик: очі випучені, ніс зморщено, рота відкрито на повну міць, язик вперед.

Через різкий ривок я втрачаю рівновагу, однією рукою хапаюсь за огорожу, та все ще не знаходжу балансу на льоду. І тепер моє обличчя демонструє емоції суцільного жаху та передчуття болю від падіння.

Дем'ян кидається до мене, роняючи свій телефон при цьому.

Крем все ж таки злітає з ріжка і падає мені на ковзанок.