ГЛАВА 6-2

Дем’ян все ще сидить переді мною, зав’язує обережно бантик на ковзані, і лише потім підводить на мене свої заворожливі блакитні очі. Я й не помічала, як сніг довкола робить його погляд ще більш виразним. Будь ми у якомусь фентезі світі, він би, мабуть, був Льодовим принцом, або одразу Королем.

– У мене? – він задумується на кілька митей. – Та нічого особливого. Є молодша сестра, але я скоріше опікувався нею й дбав по мірі своїх сил, аніж змушував індиків у школу тягати. Хоча кілька свинячих пик, які її ображали, натовк.

– А батьки?

– Мати померла, коли ми були досить малі. Мені було близько восьми, сестрі й ще менше. У неї була важка хвороба. Тож нас виховував тато. Ну як, намагався. Але він весь час був у роботі.

Дем’ян на коротку мить запинається. Нібито збираючись з думками, підбираючи кращі слова. А я уважно на нього дивлюсь, аби не проґавити жодне його слово.

– Він надто сильно любив маму, звинувачував себе у її смерті, що не зміг вберегти, запобігти, бодай щось вдіяти. Тільки й міг дивитись, як його кохана згасає на очах. І ми були живим, та дуже болючим, спогадом про неї. Особливо сестра. Вона вилита мама. От тато і ховався за роботою. Так, звичайно, речей, іграшок і всілякого такого у нас було вдосталь, а от уваги від нього завжди бракувало. Особливо не вистачало батьків сестрі. Тато як міг її уникав. А вона не розуміла, в чому її провина.

– Тому ти взяв його роль на себе? Опікувався молодшою сестрою?

– Виходить, якось так, – відповідає, підводячись.

– Мені дійсно шкода... –  мене приголомшує його історія. Навіть непрохані сльози до очей підкочуються.

– Облиш, ми прийшли сюди розважатись, – Дем’ян широко усміхається й протягує мені руку, щоб допомогти підвестись.

З легкістю вступає на лід, наче народився на ньому. А я, здається, починаю вагатися у розумності затії з ковзанкою. 

– Сміливіше, Орисю, я тебе піймаю, – промовляє блондин, від’їжджаючи на кілька метрів далі від мене, ближче до центру ковзанки.

Поки наважуюсь відірватися від бортика, бачу, як до нас мчить щось шалене! Наче хлопець – з тих, які хизуються своїми навичками. Або їх відсутністю. Ганяє на повній швидкості по всьому катку!

Волаючи, цей невихований підліток не вписується в поворот і летить прямісінько на Дем’яна!

Кричу, аби попередити, адже попереду ще маленький хлопчик! Але повітря занадто повільно набирається в легені і я розумію, що не встигаю. Серце пропускає удар, з жахом передчуваючи катастрофу, що трапиться за лічені мілісекунди.

Та Дем’ян, провернувши якийсь неймовірний фінт, відштовхує невихованого парубка до бортика. Той м’яко гальмує. А сам Дем’ян в останню мить ловить хлопчика, який з переляку ледь не вітається носом з льодом. 

– Ти в порядку, друже? – присідає до малого мій красунчик-герой. Хоча стоп! Чому це мій? Ніякий він не мій! Ай, яка різниця, тут таке відбувається.

Дитина ще трошки налякано, але ствердно киває.

– Добре тоді. Будь обережний, –  Дем’ян підводиться, і хлопчина їде собі далі. А чоловік повертається до мене. – Ти все пропустила! Полиш вже той бортик, чим він тебе так приваблює?

– Та тут носяться всілякі, народ з ніг збивають.

– Гадаєш, я дозволю комусь нас збити? Тримайся! – і він простягає мені руку. Як тут встояти?

Обережно ступаю на лід, відштовхуючись від огорожі, і лечу на Дем’яна.

– Лови! – кричу йому.

І він дійсно ловить! Міцно притискає до себе, що я можу насолодитись запаморочливо звабливим його парфумом. З нотками хвої. Як по-новорічному!

Наступні пів години я засвоюю навичку їзди на ковзанах. Наче й непогано тримаюсь. Звичайно, коли такий красень – твій інструктор, по-іншому якось і бути не може.

– Ось так, молодець. У тебе чудово виходить! А кажеш, не вмієш, – хвалить Дем’ян і розвертається обличчям в напрямку руху, але все ще тримає мене однією рукою.

Його руки такі теплі, навіть без рукавиць. А сама долонь вдвічі більша за мою. І це при тому, що я ніяк не можу похизуватись тонкою статурою.

– Зажди-зажди, зараз зроблю свій коронний прийом.

– І коли тільки встигла вивчити?

– Щодня від пізньої осені до ранньої весни тренуюсь. Називається «сонечко на спині», якщо пафосно. А якщо чесно, то є і мінуси в тому, щоб мати галасливих братів. Вони завжди сміялись, що я як корова на льоду, навіть коли льоду навкруги немає. Тому я так і не навчилась кататись на ковзанах.

Дем’ян різко зупиняється, через що я врізаюсь в його спину.

– Ти чого? – визираю з-за нього, потираючи тормозне місце – свій ніс.