ГЛАВА 5-2

– Звісно, ні. Неможливо насильно змусити себе покохати. Так само як і прочитати думки інших. А ти?

Ох, побачив би ти мене без приворотного зілля, ні за що й нікуди б не запросив. Але я тобі все одно про це не скажу. Принаймні не зараз.

– Завжди хочеться вірити, що світ дещо більший, аніж те, що бачимо, хіба ні? Виходить за межі раціональної логіки. Особливо, коли виріс на фільмах про хлопчика, який вижив, – знизую плечима.

– Це той, що зі шрамом у вигляді блискавки на лобі?

– Ага.

– Не повіриш, але я його ніколи не дивився, – зізнається.

– І не читав?

– І не читав, – посміхається.

– Та бути такого не може! – щиро дивуюсь. – Як так? Його ж весь час по телику крутять.

– В мене якось часу особливо ніколи й не було на телевізор, – і він так просто про це каже!

– І після школи ніколи не дивився дурні мультфільми, аби тільки не робити домашку? – недовірливо питаю.

– Я ж старший брат, мав подавати гарний приклад, – якось зовсім не радісно посміхається Дем’ян.

– Моєму старшому братові статус старшого дозволяв тільки відбирати пульта і вмикати дурні футбольні матчі, – зітхаю.

Тим часом ми вже пірнаємо у потік людей біля фунікулеру.

– Найкращі місця, коли їдеш вниз... – змінює тему мій супутник.

– ... попереду! – доповнюю я речення, приймаючи його бажання перевести розмову в інше русло. – А коли вгору, тоді позаду.

Він на мене дивиться дивним, чарівливим поглядом. Ніби я зараз сказала не звичайну річь про фунікулер, а код до сейфа... «Ага, з його серцем» –  хмикає мій внутрішній голос.

– Мої найулюбленіші спогади з дитинства пов’язані з цим місцем, – починає свою розповідь він, поки ми стоїмо в очікуванні вагончику. – В рідкісні години, коли тато мав вільний від роботи час, а мама ще була жива, він брав нас саме сюди. Ми проходились парком, він купував нам з сестрою щось смачненьке. Потім спускались фунікулером і йшли на Труханів острів.

Дем’ян дивиться вниз, звідки їде фунікулер, та по очах видно, що бачить якісь далекі спогади з дитинства. Потім переводить цілком ясний погляд на мене і куточками вуст усміхається.

– Ти – перша дівчина, яка взагалі погодилась їхати зі мною на фунікулері. Останнім часом всі надають перевагу авто над пішими прогулянками.

– Це, мабуть, тому що тільки мене ти погодував до побачення. Зазвичай же як, дарують квіти, а ти втерпи, поки доберетесь до закладу, – не те щоб мені не було цікаво дізнатись про його дитинство побільше, але ж і не лізти в душу з дурними питаннями.

Тим паче, що вже якраз під’їжджає вагончик. Та й людей навкруги багато, всі підходять до краю платформи, аби встигнути зайняти місця.

– Тепер зрозумілий весь секрет: нагодована дівчина – щаслива дівчина, – робить цілком вірний висновок Дем’ян.

– Ага, і замість квітів краще букет з шашлику. Практичніше, – рекомендую йому.

Вагончик зупиняється і звідти виходить потік людей. 

– Ти ж дивись, наступного разу я саме так і зроблю, – він мені погрожує?

– А ти на слабо мене не бери. Бабуся моя он завжди повторює: не приймай важливих рішень, поки не поїш.

– Чому? – питає Дем’ян, проходячи всередину фунікулеру.

– Бо коли голодний – ти злий і квапишся, – я не відстаю від нього і ми зупиняємось біля самого віконця навпроти входу.

– Тепер зрозуміло, чому всі важливі наради йдуть одна за одною – щоб не було часу перекусити, – Дем’ян встає позаду мене, тримаючи руки на поручні по обидва боки від мене. Мабуть, для того, щоб ніхто мене не зачепив ненароком.

– Бабуся б порадила чхати на всіх і брати їжу з собою. Ще б і сама зібрала «невеличкий перекус» з трьох страв та двох видів закусок, – розвертаюсь обличчям до чоловіка, якось незручно балакати до нього маківкою.

– Схоже, твоя бабуся – мудра жінка, – сміється Дем’ян.

Його блакитні очі так близько, що я можу детально розгледіти візерунок на райдужці. Маленькі білі вкраплення створюють ілюзію снігу. Але погляд зовсім не холодний. Навіть навпаки.

Несподівано робиться ніяково стояти з таким привабливим чоловіком настільки близько. І ще дивніше бачити справжню симпатію у відповідь.

Фунікулер, просигналивши, рушає донизу, а ми так і дивимось одне на одного.

Треба бодай щось сказати, аби прибрати це відчуття зніяковіння. Про що останнє ми балакали?

– Бабця, – здається, саме про неї говорили. Так, точно, саме про неї.

– Що? – розгублено питає Дем’ян.

Дідько! Я що, в голос сказала «бабця»?

– Та багато кумедного з нею згадалось, – навіть уявити важко, як це виглядає зі сторони Дем’яна: ти поряд з дівчиною, максимально задієш свої чари, а вона про свою стару думає. Будь це справжнє побачення – померла би з сорому.

– Аж цікаво стало. Розкажи якусь з історій, – пропонує чоловік.

Ох, і що ж йому таке розповісти, щоб не дуже соромно було.

– Якось, пам'ятаю, ми з братами витворили. Якби не бабця, з червоними дупами ще довго ходили б, – невпевнено починаю, уважно слідкуючи за реакцією співрозмовника.

– А що ви зробили?

Друзі, по переду в планах ще багато цікавих історій кохання та персонажів, тож підписуйтесь на мою авторську сторінку, щоб не пропустити!)

Всім дякую, всіх люблю!)