ГЛАВА 5

– Після ковзанки від тебе можна очікувати всього, що завгодно, – хмикає блондин.

– Перепічка, – видаю, пишаючись собою.

– Що?

– Київська перепічка! – натхненно пояснюю я, але натикаючись на нічого не розуміючий погляд Дем’яна, здивовано питаю: – невже не знаєш? Це ж як ще одне визначне місце в Києві, кулінарна візитівка міста. Коли малими були і батьки возили нас до Києва, то обов’язково купували її!

– З такою рекламою я просто зобов’язаний її скуштувати, – усміхається Дем’ян у відповідь і торкається кнопки. Віконце до водія розчиняється.

Ми якраз стоїм на світлофорі. Водій обертається запитально.

– Знаєш, де Київські перепічки? – питає Дем’ян.

– Так, сер, – здивовано, але радісно усміхнувся той.

Доволі старенький чоловік, років шістдесяти. З білим як сніг волоссям й такого ж кольору вусами.

– Тоді їдь туди, – каже Дем’ян, зачиняючи віконце.

Руки так і тягнуться помацати ту кнопку. Коли ще мені доведеться у такій машині покататися? Зціплюю пальці, щоб не лізли, куди не треба.

– Можливо, звідти пройдемось до ковзанки пішки? – пропоную. Якось мені ніяково у такій помпезній машині їздити.

– Впевнена?

– На вулиці не так вже й холодно, – невиразно потискаю плечами, – та й насиділась я вже на роботі за столом, треба трошки розім’ятись.

– Домовились. І, як раз, приїхали.

– Так швидко, – працюю я, звичайно, в центі, але ж о такій порі тут завжди затори.

– Гектор – найкращій з найкращих, він знає найкоротші шляхи в Києві і як оминути пробки, – підморгує мені Дем’ян. Виходить першим із машини й каже до водія: – Дякую, Гекторе, на сьогодні можеш бути вільним.

Красунчик подає мені руку, і я вибираюсь слідом. І з відчуттям незрозумілої самовдоволеності насолоджуюсь виразом обличчя Дем’яна. Який побачив ті самі відомі «Київські перепічки».

Ні, ну він намагається стримати здивування, але на цей раз виходить значно гірше.

Так, дорогенький, я дівчина проста. Тож це тобі не «ля бутіке де кафе», а звичайний стріт фуд. Ну як звичайний, Київський, а, отже, найкращий! Не куштував – в Києві не був.

Ми стаємо в чергу, перед нами всього кілька людей. Видно, що красунчик-блондин не звик ані до черг, ані до кіосків! І звісно ж, якби не зілля – не стояв би тут зараз зі мною, та не питав, як мій день пройшов.

І що я йому скажу? Ще раз під стіл злазила, а в іншому все добре? Не рахуючи всіляких барбі, до шпильок від яких я давно вже звикла.

Тому обходжуся звичайним «все нормально», запитую в свою чергу, як у нього на роботі справи – і ось вже наш час замовляти. Як завжди, з моїм везінням!

– На жаль, в нас тільки два залишилось. Інші будуть за хвилин тридцять-сорок. Неполадки зі світлом були, – розчаровує нас пані продавчиня. А з виду така мила, і такі новини каже.

– Ну що ж, тоді прошу дві. Дякую, – Дем’ян розраховується, забираючи два пиріжка-хот-дога. – Це для вас, – каже, протягуючи їх мені з щирою усмішкою.

Чого це мені обидва? Те, що я гладка, не значить, що всіх об’їдаю!

– Ви ж казали, що голодні. Чи вже передумали? – красунчик піднімає брову. А от у мене виникає серйозне питання: чи не дає зілля можливості читати думки? 

Та в цей момент несподівано урчить в животі. Ще й так голосно, ніби там тортують когось. Хоча, в якійсь мірі так і є: це я тортую себе голодом через якісь дурниці.

І все ж, як же соромно. Небо! Як завжди стадо китів пропливає у моєму шлункові у найбільш невідповідний момент. 

– Вибачте, це кити в моєму шлунку сперечаються, хто перший відкусить шматок, – у будь-якій незрозумілій ситуації – жартуй, навіть невдало.

– І хто переміг? – Дем’ян сміється.

– Совість. Вона наказала поділитись з вами, адже ви також не їли з самого ранку.

І я беру одну перепічку, а іншу залишаю у Дем’яна в руках, й рушаю у напрямку ковзанки. Не годиться чоловіка голодним тримати, ще й їсти перед ним смачненькі булочки.

Та Дем’ян виявляється більш стійким і відмовляється її приймати.

– Їжте. Така краса не повинна голодувати, – усміхається на ходу він і протягує нещасний пиріжечок до мене.

– Ні-ні, так не годиться. Або навпіл, або ніхто, – відвертаюсь від такої смачної знаменитої київської перепічки.

– Які ви категоричні, – мені здається, чи він отримує насолоду від цієї дивної гри?

– Краще беріть, бо мої кити починають сумніватись у рішенні совісті й скаженіти, – різко зупиняюсь.

– Так мені ще ніхто не погрожував, – ледь стримує усмішку Дем’ян. 

– А вам часто погрожують?

– Тільки коли відмовляюсь скуштувати перепічку, яку щойно придбав, – сміється, й тихо додає –  Дякую.

Кілька хвилин висить тиша, поки ми насолоджуємось невеличким перекусом. Я настільки голодна, а їжа є такою теплою та смачною, що я не втримуюсь і прикриваю очі від насолоди, ще й облизую губи.

– Смачного, – здається, мій жест помічає Дем’ян. На його вустах грає якась дивна усмішка.

– Навзаєм. Вам сподобалось?

– Це було... незвично.

– Невже не сподобалось?

– Якраз навпаки, було настільки смачно, що я одразу все заковтнув, не встигнувши насолодитись, – то сподобалось чи ні? Ці багатії, нічого в них не розбереш. 

–  Гм, це цікаво. Але пропоную перейти на «ти». Здається, після розділення вечірньої трапези ми стали значно ближче, –  натомість пропоную.

–  А я думав ближчими, аніж стіл вашого, тобто твого, шефа, нас вже ніщо не зробить, –  сміється Дем’ян. 

– Ви ж обіцяли не згадувати про інцидент, – жартівливо штовхаю його в плече.

– А «ти» сама захотіла перейти на «ти».

Дем’ян галантно пропонує мені взятись за його лікоть. Це досить доречно: дорога починає спускатись донизу і вся вкрита ожеледдю. Тож з радістю вчіплююсь у міцну, привабливу опору.

 –  Ох, Дем’яне, зараз я влаштую нам ковзанку ще до того, як ми до неї доберемось, –  промовляю підсковзнувшись, мабуть, всоте.