ГЛАВА 4-2

Заходжу до вбиральні, щоб окинути себе поглядом. Дівчина в дзеркалі мало чим відрізняється від дівчини, яка стояла поряд із Дем’яном біля ліфту. Хіба що голод в очах звірський та втома на обличчі більша.

Швиденько умиваюся, намагаюсь привести волосся до ладу. Наче щось навіть виходить: заплітаю французьку косу на бік. Наостанок ще раз окидаю себе прискіпливим поглядом.

– Можеш не старатись, тебе ці причепурення не врятують. Тут навіть найкращий стиліст нічого не вдіє, – насміхається Анжела, виходячи з кабінки. – Чи ти думаєш, що одна в нього така і полюбить він тебе за твою душу? – сміється. –  Знаєш, скільки в нього таких як ти, ба навіть краще!

– І тобі вечора, – буркаю у відповідь й швидко йду геть із вбиральні.

Збираюсь неймовірно повільно. Здається, несправжнє побачення, всі недоліки зілля прикриє, але Анжела знов зачепила. Щось занадто часто у цього тріо виходить мене задіти.  Ну, хоча б справляти враження на побаченні не потрібно. Все одно не допоможе.

З такими думками спускаюсь в ліфті, налаштовуючи себе, що від цього вечора отримаю справжнє задоволення, буду веселитись та сміятись, і чхати на все.

Внизу на мене вже чекає перше випробування: Мілана та Бета про щось дуже мило щебечуть з Дем’яном.

Блондин бачить мене й усміхається – що вони там такого про мене наплели вже?  Дівчата, слідуючи за його поглядом, повертаються в мій бік.

Бета щось шепоче Мілані на вухо, вони обидві зубоскалять, прощаються з Дем’яном та йдуть геть, про щось перешіптуючись.

Дякувати на тому, що слідом за нами не причепилися.

З тією ж посмішкою Дем’ян наближається, поки я кажу «до побачення» охоронцям.

– У вас чудові подруги, – вітання було б милим, якби мова не йшла про Мілану та Бету.

– Страшно уявити, що вони вам наговорили, – зізнаюсь.

– Лише запитали, чи дійсно плануємо йти на ковзанку та попередили, щоб я був обережний, адже ви погано катаєтеся. Орисю, ви ж, сподіваюсь, не передумали?

Неочікувані заяви від двох третин золотого тріо мене дуже лякають, але я хочу насолодитись цим вечором. Тож забудьмося за них зовсім, нехай насміхаються, скільки влізе. Врешті-решт, з красунчиком буду кататись я, а не вони.

– Ні. Хто ж пропустить вечір на ковзанах, – усміхаюсь.

– Чудово. Але спочатку скажіть, ви обідали? – питає, притримуючи мені двері.

Е? Чого він це питає? Я десь забруднилась? Наче між зубів нічого не мало застрягти, чи все ж застрягло? Чи ці мимри вже маячню всяку наговорили?

– Ні, а що? – невпевнено відповідаю.

– В кінці року дні такі навантажені – я й сам інший раз не встигаю перекусити.

А-а, фух.

– Насправді, часу дійсно не було і я б із радістю щось перехопила. Але не впевнена, що наїдатись перед катанням слушна думка...

– Нас чекає машина, тож пропоную вирішити вже все всередині, – Дем’ян жестом вказує на здоровенний чорний джип, що стоїть навпроти виходу. Не дуже розбираюсь в авто, але на вигляд щось дороге.

– О, – тільки й можу видавити з себе.

Якось це неочікувано, таке круте авто. Мені навіть сідати всередину ніяково, але Дем’ян вже відчинив задню дверцятку і запрошує жестом у салон. І я лізу, а що робити?

Як там по етикету? Спочатку дупа на крісло опускається, а потім ноги, чи спочатку нога, а потім дупа? Дідько! Топчусь тут і ніяк не сяду, то зад висуну, то ногу.

«Орисю, сідай вже!» – несамовито волає внутрішній голос.

Підводжу зніяковілий погляд на Дем’яна, широко усміхаюсь і лізу в машину як звикла – виставивши філейну частину.

Дем’ян залізає слідом. Між іншим, так легко та впевнено, що й помітити не встигаю, яку там із своїх частин всунув першою! Наче тільки цим і займається, що по джипах лазить.

Та ж напевно і займається... В сенсі, їздить на власному крутому джипі! Ох, і звідки він такий на мою голову взявся?

Салон широкий, шкіряний, збоку навіть щось на кшталт міні бару. Пасажирські місця від водійського відділяє перегородка з зачиненим віконцем. Воно, мабуть, для спілкування з водієм.

Поки роздивляюся, машина плавно рушає з місця.

– У мене є ідея, – оголошую чоловікові.