ГЛАВА 4

Поки доходжу до його кабінету – і з яких пір він так далеко? – колінки вже несамовито трясуться, а я встигаю перебрати всі можливі причини, чому мене зараз викликають.

– Кликали? – стукаюсь.

Шеф сидить за столом – і чого він так з ранку не сидів? Пив би собі мій чайочок, та й ніяких Дем’янів! Відриває погляд від паперів і кивком запрошує мене увійти.

– Нічого не хочеш мені розповісти? – суворо питає Олексій Дмитрович, дочекавшись, поки дійду до столу.

Колінки продовжують трястись у лихоманці, думки хаотично перебирають, що саме дізнався шеф, а я відчуваю себе нашкодившим маленьким створінням.

Олексій Дмитрович продовжує дивитись, а я не знаю, що йому відповісти. Тож мовчу. Періодично дивлюсь у відповідь, але мій погляд скоріше ковзає по кабінету.

Головне – не думати про стіл та раптову зустріч під ним із Дем’яном. Та думки мимоволі починають порівнювати боса з блондином.

Обидва неймовірно привабливі. Не дарма ж Анжела стільки бігає за шефом. Але Дем’ян буде трішки вищим. Шеф – брюнет, коротко стрижений. А Дем’ян – повна його протилежність. Хоча, якщо так пригледітись, то у Дем’яна наче риси більш м’які. Чи може, це тому що бос зараз на роботі і намагається тримати маску суворого керівника?

«Або тому що ти вже кілька хвили мовчиш й витріщаєшся на нього...» – хмикає внутрішній голос.

Від усвідомлення ніяковості ситуації трішки прокашлююсь.

– Олексію Дмитровичу, я не розумію в чому справа... – починаю.

Бос втомлено зітхає і проводить пальцями від лоба до перенісся – його звичний жест, коли він на порозі вибуху і намагається зберегти залишки спокою.

– До мене дійшли чутки, – тепер зрозуміло, навіщо йому Анжела: бути в курсі основної температури по офісу. Сподіваюсь, не про моє ранкове несанкціоноване проникнення до його кабінету вона розповіла. Але ж більше наче й нема про що.

Та шефу вдається мене приголомшити:

 – Ти ж знаєш, що нам заборонено зустрічатись з клієнтами?

Е? Що? З яких це пір? І до чого тут я?

– Ні... Але буду мати на увазі...

– Точно?

– Хоча є питання. А якщо я вже буду зустрічатись з кимось і йому знадобляться послуги нашої компанії, мені обов’язково його кидати, чи краще нехай шукає іншу компанію?

– Орисю!

– Ну а що? Хочу знати... Про всяк випадок.

Мені здалося, чи шеф застогнав? Та наче сидить, дивиться з-під лоба... Злиться. Мабуть, я для нього – як червоне для бика зараз...

– Ти ж розумієш, що він тобі не пара?

Хто?

– Шефе... Щиро кажучи, нічого не розумію.

– Дем’ян Золотаренко.

– А-а. Так а він хіба клієнт? Я думала, клієнти в інший відділ заходять, а до нашого, адміністративного, тільки партнери можуть завітати...

– Орисю, я не про те!

Упс, здається, я його вже дуже сильно вивела з себе. Що зробити, натура в мене така. Та й взагалі, яке йому діло, хто там і кому пара чи не пара. Чи може це якийсь побічний ефект зілля? Воно все ж таки для боса готувалось... До цього він ніколи не звертав на мене уваги.

А може... вони там по черзі з тої чашки сьорбали?!

– Вибачте, Олексію Дмитровичу, я все ще не тямлю... – яке вам до цього діло, але ж не скажеш так босові в обличчя. – До чого ця розмова?

Та схоже, він й без того мене зрозумів.

– Не хочу, щоб проблеми в особистому житті заважали тобі сумлінно виконувати свою роботу, – відповідає з кам’яним обличчям.

Гей, чоловіче, ти мене з Анжелою не поплутав часом?!

Те, що мене вже рік тут булять, він не помічає. Як і те, що весь цей рік моя робота завжди бездоганна! А тут його таке схвилювало раптом. Бач, який. Наче я сама не розумію, що Дем’ян мені не пара. Та не зізнаватись же у зіллі.

– Раніше ж не заважали, і тепер не завадять, – гордо відповідаю я.

Він ще кілька митей міряє мене якимось дивним поглядом.

– На цьому все, – видає нарешті.

Киваю: все так все... Дивний він якийсь. Розвертаюсь, щоб піти геть, й випадково зачіпаю стакан з ручками. Пишучі інструменти розлітаються по підлозі. Та найбільша їх кількість залітає шефові під стіл.

– Ой, я зараз все підніму, – швидко лепечу, хоча саму аж пересмикує від думки, що за сьогодні вже вдруге доведеться туди лізти. Це вдвічі більше разів, аніж за весь мій час роботи тут!

Шеф на це тільки вкотре стомлено зітхає і повертається до мене боком, дивлячись у вікно. Мабуть, нерви заспокоює.

Нашвидкуруч підіймаю ці нещасні ручки й вилітаю з кабінету. Незручних ситуацій на сьогодні вже досить... Принаймні для першої половини дня.

Трошки відійшовши від кабінету, озираюсь і бачу, як Олексій Дмитрович різкими рухами підводиться й підходить до вікна. Складає руки на грудях та споглядає на Київ.

До речі, стосовно заспокоєння, вже, мабуть, час обідати.

Але пообідати мені ніяк не дають. Спочатку боюся знов відлучитися, бо шеф знай кидає на мене погляди скрізь скло. Невже йому самому зробити перерву не хочеться?

А потім якось непомітно поринаю в роботу з головою. Закриття річних звітів, підбиття підсумків до корпору і так далі. Моя робота тут насправді найбільш непримітна та незрозуміла. Для всіх. На початках навіть для самої себе. Та поступово я усвідомила, наскільки вона важлива для функціонування компанії. Вона – як гвинтик, що поєднує різні компоненти.

Тож я настільки занурююсь, що коли піднімаю голову від екрану, годинник показує майже шосту. Ось-ось має під’їхати Дем’ян.

Уф, щось починаю трошки нервувати.

Друзі, як вам здається, яка мотивація в шефа?)