ГЛАВА 2

Як я взагалі дійшла до думки про це зілля? Був будній ранок, такий само як й завжди, за виключенням того, що випав сніг і в офісі почали прикрашати все до Новорічних свят. На ранковій планерці нам повідомили про щорічний зимній корпоратив.

Все спокійно. Все звичайно, чи не так?

Не минуло й кількох годин, як тріо зібралось неподалік від мого столу. Обговорити найважливіше: наряд на святкування та своїх «плюс один». Тобто, хто з ким планує зажигати.

Біля мого, тому що, по-перше, тут стоїть найвіддаленіший від кабінету боса сканер. По-друге, тут сиджу я. Ніякими маніями величі не страждаю, просто хочуть поглузувати наді мною. Особливо коли у них з’явився такий «великий» привід.

Я намагалась їх ігнорувати, намагалась не піддаватись. Навіть одного разу місяць ходила в тому самому одязі, щоб подивитись, на скільки їхніх жартів вистачить. Вистачило рівно на три дні. Ще три дні вони жартували про зачинені крамниці, а потім і про це втомились говорити.

Та, цього разу я не витримала. І вирішила будь-що втерти цим зміюкам носа.

– А ти вже думала над сукнею? –  невинно запитала в мене Мілена.

– Куди такій жирнюзі сукня, хай в паранджі ходить, щоб нікого не налякати, – пнула її в бік Анжела. – Краще скажіть, з ким прийдете. Я прийду з босом, от побачите. Він ще бігатиме за мною, благаючи звернути на нього увагу.

– Та ніхто в тобі не сумнівається. Ти вже всі нитки з нього звила. Для тебе він точно готовенький, – піддакнула Бета.

Якщо вона любить сире, тоді бос точно готовенький.

– А ти з ким будеш? – це вже до мене Бета. – Ой, вибач, я ж забулась, що ти не ходиш, бо тобі нема з ким.

І сміючись, вони втрьох пішли геть. Залишивши неприємний шлейф поганого настрою.

Того вечора я просто пішла бродити вулицями міста, намагаючись викинути дурних школярок-переростків з голови. Але нічого не виходило. Цього разу вони зуміли мене зачепити.

Пройшовши скляним мостом, піднялася до Михайлівського собору. Дійшла до якогось фонтану в глибині парку.

Він, звичайно, не працював. Як і всі фонтани, коли наступають морози. Та я все ж вирішила загадати бажання.

Озирнулась навколо, переконалась, що поблизу нікого немає, і прошепотіла, тримаючи монетку:

– Хочу піти на корпоратив із босом. Щоб ці мимри викусили й припинили наді мною весь час знущатись. Ну, або принаймні знак подайте, як це зробити...

Прошепотіла побажання, кинула монетку. А вода замерзла, суцільний лід, і монетка не провалилась. Чомусь мені здалось, що якщо вона не впала на дно, то бажання точно не здійсниться. Дурість, еге ж?

Це була перша дурість, не враховуючи бажання загадати бажання, яка стала незворотною точкою запуску процесу. Назва цьому процесу «вбиваєш репутацію, то роби це наповал».

Я покрутилась навколо своєї осі, виглядаючи бодай якийсь камінчик чи щось на кшталт, щоб зробити невеличку проруб для монетки. Побачила підходящу товсту палицю під лавкою неподалік.

Та дійти до неї у мене не вийшло: подув сильний вітер, і мені в обличчя прилетів буклет. Через раптовість я втратила рівновагу й почала ковзати по слизький стежині.

Мої ноги хаотично рухались вперед-назад, намагаючись втримати мене у вертикальному положенні. Наскільки, звичайно, хитання вперед-назад можна назвати вертикальним положенням. При цьому я активно розмахувала руками, силкуючись чи то прибрати дурний рекламний буклет, чи то вхопитись бодай за щось.

Нарешті таки вхопила дурний листок, та від побаченого на ньому на хвилинку забулась активно працювати ногами і впала. Але падала я не сама. Зачепилась за якийсь нещасний плакат, що хтось приклеїв до фонтану, та здерла його частину, потягнувши за собою.

Розпластана, на холодній дорозі, серед темного парку, я вже сто разів встигла проклясти цю ідею з бажанням, монетою та й взагалі, що я там відірвала?

Підняла руку, в якій тримала зірвану частину плакату. Підняла другу руку, в якій все ще був затиснутий прилетівший по лобі буклет, і розсміялась. Істеричним, трошки нервовим сміхом.

Що там, що там була реклама ворожки, пані Ніни, яка і коханого поверне, і в майбутнє зазирне, і приворожить кого завгодно.

Може, це він і є? Знак від Неба... А що, раптом спрацює? Чи все ж таки дурість? Але ж для моєї дупи цей натяк Всесвіту був досить відчутний...

Я встала, потираючи свою філейну частину, й думала. Багато про що думала, але спершу потрібно було розібратись із плакатом. Примостити на місце ?

Спробувала і так його вставити, і так прим’яти, та він ніяк не хотів триматись. Знов озирнулась. Нібито мою ганьбу ніхто не бачив, тож я викинула бісів плакат до найближчого смітника.

Все, тепер можна подумати про головне: що робити з ворожкою? Хто я така, щоб ігнорувати ці болючі натяки долі? Правильно – ніхто, сіра офісна мишка, яка точно нічого не втратить, якщо спробує причарувати свого боса.

В кращому випадку отримаю те, чого хотіла – бос піде зі мною на корпоратив, і мене більше ніхто не буде булити. В гіршому – бос більше ніколи не дозволить мені заварювати йому чай.

На тому й вирішила. Ворожка ще й мешкала неподалік. «Це точно сигнал до дій», – вирішила я. Тому вже за п’ятнадцять хвилин стояла на порозі квартири ворожки Ніни і не наважувалась подзвонити.

Тільки-но занесла руку до дзвінка, як двері відчинила вродлива жіночка років п’ятдесяти. Вона була пишненька, але вдягнена у розкішну чорну сукню з широким поясом такого ж кольору, що підкреслював її талію.

– Та заходь вже, чого мурижишся під дверима. Змерзнеш же, – промовила... Ніна яскравими червоними губами.

Озираючись, я невпевнено покрокувала всередину. Попереду виднілась кімната, крізь розчинені двері проглядали два крісла. Між ними стояв круглий стіл, на якому лежало багато різних колод карт, якісь мішечки, череп, кришталевий шар та дзеркало.

Я пересмикнула плечима: чи то дійсно змерзла на вулиці, чи так моторошно було тут знаходитись. Кімната перебувала у напівтемряві, обставлена великою кількістю різних свічок та камінців, а пучки трав висіли вдовж всієї стелі.