ЗЛАТ-ГРАД

ЗЛАТ-ГРАД

Попливу посередині! — вирішила Холодушка й упевнено замахала лапками. Вода була прохолодною, а місячні промені від трьох небесних світил грали на її гладенькій зеленій спинці.

Вона пливла так енергійно, що минуло вже з пів години, і лапки почали зводити судоми. Мандрівниця зупинилася й віддалася на волю течії. Перевернувшись на спинку, вона зручно вляглася на воду, дивлячись, як над нею пропливають густі крони дубів-велетнів. Плаксиві верби опустили свої тонкі, довгі віти аж до самої води, і здавалося, ніби вони тихо плачуть.

Чого це вони плачуть? Чого хоч їм плакати? — подумала жабка. — От мені зараз хоч криком кричи… Куди я пливу? Сама не знаю.

Раптом десь поруч щось зашелестіло — хтось обережно пробирався поміж вербових гілок. Холодушка запанікувала й приготувалася пірнути.

Та раптом із-за густого листя пролунав насмішкуватий, але веселий голос:
— І куди ж ти оце намилилася?

Холодушка примружила очі, намагаючись щось розгледіти, та дарма. Лише тихо запитала:
— А ти хто?

Листя знову зашелестіло, і перед нею з’явилася величезна Стрикоза. Вона була завбільшки з журавля зі Світу людей! Її великі, прозорі, мов кришталь, крила миготіли перед жаб’ячими очима, немов лопаті гелікоптера, здіймаючи на поверхні води дрібні хвильки.

— Я питаю, куди це ти зібралася? — перепитала Стрикоза.

— До Злат-града! — рішуче випалила Холодушка, переконавшись, що перед нею лише Стрикоза… хоча й дуже велика.

— Дурепо! — гучно розсміялася комаха. — Ти ж пливеш прямо до болотяного Мокшанського царства. Прямісінько в лапи божевільного сліпого царя Путька!

— Справді?! — здивувалася мандрівниця й різко розвернулася. — Дякую, що попередила! А який рукав річки веде до вашої столиці?

— Взагалі-то тобі потрібно було повернути праворуч, — знову засміялася Стрикоза, — але тепер це вже не має значення…

Холодушка встигла лише кліпнути очима, коли побачила, що просто на неї несуться три крокодили, женучи перед собою величезну хвилю. Вона рвонулася в інший бік — і там також три монстри з роззявленими пащами мчали просто на неї.

— Я провалила місію… — сумно промовила жабка. — Вона виявилася нездійсненною. Мій світ приречений.

— Та не скигли! — перекривила її Стрикоза. — Поки що ти нічого не провалила!

Вона блискавично схопила Холодушку лапками й підняла вгору. У ту ж мить, просто під жабкою, з-під води виринула роззявлена пащека крокодила. Величезні жовті зуби зімкнулися з таким лязкотом, що аж луна прокотилася річкою. Холодушка відчула сморід його подиху й встигла підібгати лапки — і це врятувало їй життя.

Стрикоза піднялася високо над деревами, міцно тримаючи мандрівницю. Внизу крокодили скаженіли, бо розуміли: вони провалили свою місію й тепер на них чекає покарання від старого Мухомора — майстра вигадувати найболючіші кару.

Політ тривав довго. Стрикоза летіла не поспішаючи, бережучи сили, адже до світанку було ще далеко. Знесилену Холодушку заколисало, і вона заснула.

Їй снилося рідне болітце: вона лежить на широкому листі латаття, сонце сідає за вершечки дерев, у повітрі дзижчать комарі, а вона вечеряє. І тут хтось насмішкувато каже:
— Ви тільки подивіться! А вона спить! Я, значить, тут працюю, як бджола, а вона дрімає. Вставай, ледащо! Ми вже на місці!

Холодушка розплющила очі й одразу знову примружилася — два сонця засліпили її промінням. Коли «зайчики» зникли, вона поволі відкрила очі й… ахнула.

Внизу, посеред безкрайого озера, яке радше було морем, лежав величезний острів, сяючий золотом. Тут росли високі, стрункі дерева, схожі на пальми, але їхнє листя було золотистим, ніби розплавлене сонце засти гло у вигляді рослин. Кущі, трави, квіти — усе відтінків жовтого: від ніжного лимонного до густого бурштинового.

Між цією казковою рослинністю стояли будиночки, збудовані з жовтої цегли й мармуру, що відблискували на сонці. У центрі острова здіймався величний палац королеви ельфів Златки. Він був такий блискучий, що дивитися на нього можна було тільки примружившись, — здавалося, весь він вилитий із чистого золота, а вітри дзвонили у золотих вежах мелодійні пісні.

— Ляпота! — задоволено протягнула Стрикоза.

— Що? — не зрозуміла жабка.

— Красиво питаю?

— Дуже! Не відірвати погляду! — щиро відповіла Холодушка.

— Ну, Холодушко, мені здається, твоя справжня місія тільки починається, — підморгнула Стрикоза й знову весело засміялася. Мандрівниця посміхнулася вперше за довгу й небезпечну подорож річкою…