МУХОМОР

Холодушка трималася під водою стільки, скільки могла. Легені палали, серце калатало, немов скажене. Нарешті вона виринула, жадібно ковтнувши повітря.

Обережно озирнулася. Три місяці та міріади зірок заливали річку світлом, тож навіть здалеку можна було розгледіти береги. Вода текла спокійно, виблискуючи срібними доріжками.

Крокодилів не було видно. Річка була порожня, лише тихо несла свої чисті води до Злат-града. І Плавунця теж не було.

"Загинув…" — болісно промайнуло в голові. "І знову через мене. Усі, хто поруч, страждають…"

Жабка подивилася то в один бік річки, то в інший — і застигла від жаху. Попереду вода розходилася на три однакові рукави.

"Куди плисти? Яку обрати?!"

Течія поволі несла її все ближче до розгалуження. Погляд метушився від однієї протоки до іншої, але рішення не приходило.

А тим часом, далеко на березі, троє гігантських крокодилів лежали ниць перед ще дивнішим і страшнішим створінням. На вигляд він був не таким уже й потворним, але від нього тягло таким холодним, паралізуючим жахом, що навіть ці чудовиська тремтіли.

Це був гриб. Поганий гриб. Мухомор-чаклун. Його капелюх колись був яскраво-червоний, а тепер вицвів і став темно-бурим, мов стара кора. З-під цієї шапки світився пронизливий погляд — гострий, наче криця, погляд істоти, що прожила тисячу років.

Крокодили тремтіли, вдавлюючись у вогку землю своїми важкими тушами. Мухомор гримів: — Де?! Де вона?!

Той, що проковтнув Плавунця, злякано глянув на чаклуна, потім — на Плавунця, який лежав без руху просто перед Мухомором. Крокодил кліпнув очима, мовби хотів сказати: «Не знаю, як так вийшло…» — але вголос лише винувато пробурмотів: — Вибачте, Мухоморе… більше не буду.

— Що не будеш?! — прогримів чаклун, наче грім у горах. — Не будеш таким тупим?!

Крокодил замовк, утиснувся у землю, зіщулився зі страху.

Мухомор підняв із землі свою чорну, пошарпану шкіряну торбу й витяг із неї шматок холодної криги. Але то була не звичайна крига — вона ніколи не танула. Це був магічний кристал із вершин Аркадної гори, на яку не міг піднятися жоден смертний мешканець Венерії. Хто ж дістав його для чаклуна — залишалося таємницею.

Кристал спалахнув ніжно-рожевим сяйвом, у його глибині щось заворушилось і замиготіло. За кілька секунд у ньому з’явилася річка з густими лісами обабіч, що розходилася на три протоки. І до цього місця повільно пливла маленька зелена жабка, загрібаючи лапками воду. Здавалося, вона ще не вирішила, куди рушити.

— Вона не знає, куди їй плисти… — зловісно посміхнувся Мухомор.

Крокодили теж розтягли пащі у своїх хижих посмішках, показуючи жовті, мов старе золото, зуби.

— Бігом за нею! — прошипів чаклун, мов гадюка.

Крокодили різко розвернулися й шубовснули у воду. Тільки б подалі від чаклуна.

А Мухомор ще довго дивився на крижаний кристал, навіть коли той уже згас. Він не міг відірвати погляду від магічної речі, наче бачив у ній щось більше, ніж просто жабку в річці.