ТРИ МІСЯЦІ І КРОКОДИЛИ

Коли Холодушка прокинулася, все було тихо.
Плавунець уже не мчався, мов шалений. Він спокійно дрейфував за течією, яку несло мовчазне русло великої річки.

Береги були далеко. Їх вкривали густі хащі, де знову здіймався високий, могутній ліс. Вода розлилася широко — настільки, що навіть у світі людей річка Дніпро здалася б вузеньким струмочком поруч із цією.

— Ми вже підпливаємо? — сонно запитала Холодушка, роззираючись.

— Ні, — буркнув Плавунець. — Я втомився. Відпочиваємо.

— А далеко ще до Злат-града?

— До ранку повинні дістатися, — відказав жук, трохи спокійніше.

Сонце вже торкалося верхівок дерев, повільно чіплялось за гілля, немов прощалося з днем. Його останні промені лягали на річку золотими доріжками, а від дерев тягнулися довгі, тремтливі тіні.

— Ми будемо плисти вночі? — запитала жабка, вдивляючись у багряне небо.

— Так, — сказав Плавунець тихо. — Хоч це і небезпечно. Але ми не можемо зупинятись.
У світі коїться щось... недобре. Ліс змінився. Появляються істоти, яких раніше ніхто й ніколи не бачив. Ми підозрюємо — хтось отримав доступ до Джерел. Світ... змішується. І це дуже небезпечно.

Плавунець замовк. І Холодушка мовчала. Обоє слухали, як темрява повільно опускалася на ріку, ніби хтось невидимий затягував темну завісу.

Нарешті, трохи відпочивши, жук знову почав ворушити лапками і ковзати по воді швидше.

Настала ніч.
На небі одна за одною з’явились зорі — яскраві, великі, ніби хто насипав коштовного каміння на чорний оксамит.

"Вони зовсім не такі, як у нашому світі... Такі близькі, великі… ніби можна доторкнутись!" — зачаровано думала Холодушка.

Аж раптом…
З-за дерев, мов кораблі з портової бухти, почали випливати місяці. Один… другий… третій…
Три!

— Аж три місяці! — прошепотіла в захваті Холодушка.

Вона не могла відірвати погляду. Це було найчарівніше нічне небо, яке вона коли-небудь бачила.

Та казка швидко закінчилась.

— А це… Що до біса таке?! — раптом вигукнув Плавунець.

Холодушка озирнулася — і жах миттєво стиснув їй груди. Вона не могла навіть закричати. Лише хрипко прошепотіла:

— Кроко… ил!

— Хто?! — перепитав жук, різко нарощуючи швидкість.

— Це… крокодили! — нарешті змогла вигукнути жабка. — Але вони такі… величезні! Немов слони!

— Слони? — здивовано перепитав Плавунець.

— Ну… не зовсім. Вони виглядають як крокодили, тільки розміром з динозаврів!

— Вони небезпечні?

— Дуже! А ці ще й гірші. Це не просто хижаки — це справжні монстри!

— Тоді тримайся! — вигукнув Плавунець. — Тікаймо якнайшвидше!

І він витиснув із себе усе, що міг. Його лапки забігали по воді так швидко, що річка зашипіла хвилями.

Але позаду вже чути було клацання.

Кл ац-клац! — величезні щелепи змикались, здіймаючи хмари водяного пилу.

Хвилі від гігантських тіл гналися за Плавунцем, підкидали його на кожному пориві, збивали ритм, заважали плисти.

— Нам… капець, — пробурмотів жук. — Тримайся, Холодушко!

І… пірнув!

Жабка вчепилася у його панцир, з усіх сил намагаючись не зісковзнути.

Але крокодили вже були зовсім поруч. Їхні масивні лапи підхопили Плавунця прямо з води і… підкинули вгору!

Жук злетів у небо, мов камінь із катапульти.

А внизу, широко відкривши пащу, чекав один із монстрів. Його очі блищали в темряві, щелепи вже зімкнулись…

— Проковтне... — промайнуло в голові Холодушки.