РУДЕ ПЛЕМ'Я

І коли вже здавалося, що все — кінець, поразка, загибель… Коли нависла тінь розпачу, і ворог змикав свої шеренги довкола них — раптом з високих, старих, мовчазних сосен, одна за одною, наче випущені з лука стріли, почали падати... руді бестії!

Вони летіли з гілок прямісінько на ворогів. Волохаті, з пухнастими хвостами, мов блискавки вдаряли з неба, кігтями зривали ворожі лати, валили супротивників з ніг, вибивали з лап палиці, схожі на покручене гілля. Вони розчищали прохід — для стрибунців.

— Хто це?! — ошелешено вигукнула Холодушка.

— Хвостате Плем’я! — закричав з радістю Куцохвіст. — Дике плем’я прийшло нам на допомогу!

— Все одно нічого не зрозуміла, — пробурмотіла жабка, ховаючись за плечем зайця.

— Це білки!

— Білки?! — перепитала Мандрівниця. — Вони ж завбільшки, як наша Руда Лисичка!

— Звичайні білки, — здвигнув плечима Куцохвіст. — Тільки дикі.

— А є ще й не дикі? — щиро здивувалась Холодушка.

Але командир нічого не відповів. Його очі блиснули, він помітив прогалину між ворогами, підняв меч до неба й голосно вигукнув:

— Загін! За мною!

Його бойовий коник-стрибунець зірвався з місця. Холодушка ледь не злетіла з сідла, але в останню мить вчепилася Куцохвостові за вуха:

— Вибач… — прошепотіла, почервонівши, і схопилася за пояс.

Та Куцохвіст, здається, нічого не помітив — очі у нього горіли від запалу бою, і він кричав на весь ліс:

— Дякую вам, Руде Плем’я! Ми в боргу не залишимось. Ми завжди борги віддаємо!

Руде плем’я — десятки, а може й сотні білок — кружляли в повітрі, стрибали по ворогах, мов буря. Загін стрибунців скористався цією миттю та промчав уперед, туди, де вже відкрився вільний прохід.

За спиною ще довго чулись бойові вигуки білок. Ліс гудів. Від дерев, наповнених шумом битви, наче дзвеніло в повітрі.

Віддалившись, Куцохвіст глибоко видихнув і промовив:

— Міцний Горіх — вождь Рудого Племені. Якби не він...

— Нам би був кінець, — серйозно сказав Стрибунець.

— Міцний Горіх? — перепитала жабка.

— Так! Наймогутніший вождь у цілому лісі. Його білки — найзавзятіші воїни, завжди готові до гарної бійки.

— А люди у вас є? — несподівано спитала Холодушка.

— Люди? — здивувався Куцохвіст. — Є, звісно. Але навіщо тобі ті мурахи?

— Мурахи?! — очі жабки округлились.

— Та в цій глушині їх нема. Але коли дістанешся до столиці Злакіїни.

— Злакіїна? — перепитала Холодушка.

— Це назва нашої країни, — гордо сказав Куцохвіст. — А Злат-град — її столиця. Місто незрівнянної краси. Ти ще такого не бачила!

— Я бачила місто у світі людей, — мовила Мандрівниця. — Там є скляні будинки і механічні тварини, на яких люди їздять.

— Скляні будинки! Механічні тварини! — розсміявся Куцохвіст.

І вся ватага вибухнула сміхом. Реготали щиро, весело — мов люди були для них якоюсь казкою. Вони не боялись людей. Вони їх... не сприймали серйозно.

Ліс почав рідшати. Дерева стали вищими — тяглися до неба, гілля торкалося хмар. І між цими могутніми стовбурами щось заблищало...

Вода! Холодушку охопила радість.

"Як я сумувала за водою... Зараз би пірнути!"

— Річка попереду! — вигукнув Стрибунець.

— Добрались-таки, слава Богам! — зітхнув важко Куцохвіст.

Річка була не така велика, як Дніпро, знайомий Холодушці зі світу людей. Але й ця була глибокою, вкрита водоростями, схожими на шовкові коси.

А просто біля берега, мов човни, гойдалися на хвилях величезні жуки-плавунці. Їхні блискучі панцирі виблискували на сонці, лапки спокійно розрізали воду.

— Далі попливеш з ними, — мовив Куцохвіст і зупинив свого коника.

— Та я й сама вмію плавати! — зухвало відповіла Холодушка.

— Як вони — ніхто не плаває, — хитро примружився командир. — Порівняно з ними ти будеш, як черепаха.

Жабка зістрибнула з коника, наблизилась до одного з Плавунців. Жук підплив ближче, наче чекав саме на неї. Вона з легкістю стрибнула на його широку блискучу спину.

Плавунець навіть не здригнувся. Його лапки впевнено трималися на поверхні води.

— До побачення, Холодушко, — мовив Куцохвіст, піднімаючи лапку на прощання.

— Побачимось?

— Бачу, ти можеш заварити добру кашу. А де заміс, там і стрибунці. Якщо будеш у біді — чекай!

— Я чекатиму, — прошепотіла Холодушка. — Усіх вас чекатиму...

Плавунець поволі рушив від берега. Потім швидкість різко зросла — лапки забігали по воді так швидко, що навколо все злилося в одну стрічку. Дерева на березі замигтіли, мов блискавки.

«Так швидко!» - подумала вражена Мандрівниця.

Жабка ще раз озирнулася. Але загону вже не було видно.

Її везли... швидко, мов ракетою. А вона, не відчуваючи ні трясіння, ні страху, зручно вляглась на спині жука і... заснула.

Вона була надто втомлена. І ми їй це пробачаємо.