СТРИБУНЕЦЬ

СТРИБУНЕЦЬ

— Я залишаюсь зі своїм Багром! — сказав вершник червоного дракона. — Він помирає. А вершник і дракон — це одне ціле.

— Це наш шлях, — схилив голову Холодок. — І ми повинні пройти його до кінця. Нехай Боги зроблять вашу дорогу легкою...

Вершник зеленого дракона підійшов до товариша, потис йому руку. А його дракон лизнув червоного, тихо застогнавши.

"Я більше не думаю про них як про ящірок... — з подивом подумала Холодушка. — Вони для мене справжні дракони..."

— Їдемо! — крикнув командир варти, розвертаючи свого Вара. — Щось підказує мені, що дорога буде небезпечною. Пора вирушати.

Вар рушив поволі вглиб хащі, везучи двох вершників. Загін став меншим. Залишилось лише двоє драконів, двоє воїнів і жабка-Мандрівниця.

Ліс густішав. Високі дерева кидали довгі тіні, ніби настав вечір. Було так темно, що майже нічого не було видно попереду.

Холодушку не відпускала одна думка. Нарешті вона не витримала:

— А чому він залишився? Він же міг сісти на зеленого дракона...

І в цю мить лісом прокотився довгий, болісний стогін — останній подих червоного дракона. За ним — тужливе, пронизливе скрекотання.

Холодушка здригнулась — вона впізнала той звук. По шкірі пробігли мурашки.

Тепер вона зрозуміла слова Холодка:

"Це наш шлях. І ми повинні пройти його разом."

Холодок і вершник мовчали. Дивилися туди, звідки долинув стогін. І з кутика величезного ока зеленого дракона впала сльоза.

Дракони… плакали.

Ліс ставав усе щільнішим. Дракони йшли поволі, розсуваючи важкими тілами хащі.

— Бережись! — раптом закричав Холодок і вихопив меча.

Але було вже пізно.

"Лопухи? Але які ж вони здоровенні!" — майнула думка в голові Холодушки.

Один із них нахилив своє довжелезне стебло, на якому було безліч голів, і хапкими, колючими мацаками схопив жабку! Підняв її високо над собою і пішов...

"Він ходить! Лопух ходить!" — отетеріла жабка.

Зелений дракон кинувся навперейми, заступаючи дорогу лопуху-велетню.

І раптом — жабка відчула невагомість. Лопух жбурнув її вперед. Вона летіла, безпорадно крутячись у повітрі і вимахуючи лапками.

"Мені капець..." — встигла подумати Холодушка.

Та замість падіння її підхопив… ще один лопух! Той зашелестів величезним листям і поніс її далі вглиб лісу.

Це побачив Холодок. Він кинув списа прямо у товсте стебло.

Лопух загорлав і теж жбурнув жабку.

Холодушка побачила, як на неї вже чекають нові колючі мацаки, цупкі голочки тяглися жадібно до неї.

"Та скільки їх тут?! І що це взагалі коїться? Якийсь лопушаний балаган! Вони грають мною наче в м’яча. І навіщо їм я — проста жабка?!"

Колючки вже ось-ось мали схопити її...

І — схопили!

Але… це був не лопух.

Хтось інший.

Її тримали міцно. Земля то різко наближалася, то знову віддалялась. Хтось стрибав! Високо, вправно, і... тримав її з собою.

Нарешті стрибки припинилися. Її обережно поклали на землю.

Голова паморочилась, очі заплющені. Вона спробувала підвестись, але почувся веселий голос:

— Не поспішай! Полеж ще трохи. А очі вже можеш відкрити.

Холодушка кліпнула — і побачила над собою дивне зелене створіння з довгими ногами й вусами. А на його спині сидів… Заєць!

"Я точно збожеволіла! — подумала жабка. — Це ж велетенський коник! А на ньому... заєць?"

— Знайомся, Холодушко! — радісно вигукнув Холодок. — Це Стрибунець!

Вар облизав жабку своїм довгим язиком.

— Коник-стрибунець… — простогнала жабка, підводячись.

— Чому "коник"? — здивувався командир варти. — Він же Стрибунець. А Заєць — його вершник.

Усі засміялися.

Сміх лунав серед лісу голосно, радісно, мов промінь сонця у темряві.

Було кому сміятись: Стрибунець був не сам. Їх був цілий загін! На зелених велетенських кониках сиділи зайці — справжні воїни у шкіряних латах, з луками за плечима й кинджалами на поясах.

"Дивний цей світ..." — усміхнулась Мандрівниця. — Дивніший навіть за світ людей..."