ЛІС ДЕ ДРІМАЮТЬ ДРАКОНИ

ЛІС ДЕ ДРІМАЮТЬ ДРАКОНИ

Холодушка ніяк не могла відвести зачарованого погляду від дивовижних, велетенських ящірок, що мирно стояли неподалік. Але ще дивнішими для неї були жабки-вершники, що сиділи на ящірках і в яких була коричнева шкіра. Коричнева! Не зелена! Таких див вона не бачила навіть у Світі людей. Вона ж думала, що жабки бувають тільки зелені. Такі, як вона.

А воно бач он як.

Ящірка, що стояла найближче до неї — пильно дивилась на неї, не зводячи очей. Погляд у неї був суворий, але не злий.

- Я Холодок, командир драконячої варти, яка охороняє джерельця, - промовила жабка, що сиділа на найбільшій, зеленій ящірці. — А ти хто? Як тебе звати? Ельфи передали нам, що ти ідеш на аудієнцію до правительки. Ми тебе проведемо.

Його ящірка зробила крок вперед. Холодушка відсахнулась.

— Не бійся, наші дракони тебе не чіпатимуть, — усміхнувся Холодок, обернувшись до неї.

— Дракони… — вражено прошепотіла Холодушка.

— Ти що, ніколи не бачила драконів? — здивувався командир варти.

— Ні, — знітилась жабка. — У нас таких немає. Тільки маленькі ящірки.

При слові ящірка, дракон Холодка висолопив довгий, роздвоєний язик і сердито зашипів.

— Бачиш! — розсміявся Холодок. — Вару не подобається, коли його називають ящіркою.

Два інші дракони також невдоволено зашипіли, похитали головами, наче підтримуючи свого товариша.

- Так як тебе звати?

- Холодушка! Шукаю нашу захисницю-хазяйку лісу. Дюймовочку.

- Дюймовочка зникла? — Холодок був вражений.

- Так. Її викрали якісь жахливі створіння.

— Ну тоді потрібно поспішати, заплигуй до мене. Їдемо до правительки, — запропонував Холодок.

— До тебе?! — Холодушка злякано поглянула на Вара.

Але той уже навіть не звертав на неї уваги — спокійно стояв облизувався своїм довгим язиком.

— Та не хвилюйся, — підморгнув командир. — Він у нас добряк.

На підтвердження цих слів Вар знову висунув свого довжелезного язика і... лизнув Холодушку прямо по носі.

Жабка здригнулась і відскочила, а драконяча варта весело зареготала.

Холодушці стало соромно — вона не хотіла, щоб її вважали боягузкою. Тож швидко зібралась, напружила лапки й стрибнула — але дарма. Не долетіла навіть до половини драконячого тіла й приземлилася в опале листя.

— Іди по хвосту, — цього разу Холодок був серйозний. — Не дострибнеш. Ніхто не дострибує. Окрім Стрибунця, звісно. Але він... особливий.

Холодушка нічого не відповіла. Вирішила, що не час розпитувати про Стрибунця. Мовчки підійшла до хвоста, що лежав на землі, як товста, м’язиста колода.

Дракон зрушив з місця. Хоч мав велетенські розміри, рухався легко й швидко, ніби ковзав лісом. Холодушка сиділа позаду Холодка й ледве встигала ухилятися від зрадливих гілок, які з усіх сил намагались скинути її додолу. Вона міцно трималась за лускаті лати командира і ховалась за його спину.

Холодок сидів, мов скеля — нерухомий і незламний. Здавалося, що сам ліс поважає його і розступається перед ним: гілки схилялись убік, мох шепотів під ногами дракона, а листя не сміло шарудіти.

Ліс був дивовижний. Справжній, глибокий, старий, із загадковим подихом часу. Дерева — могутні, з товстими, мов бочки, стовбурами, вкритими мохом, що нагадував зелені шуби. Вони стояли рівно, мов вартові, не гнулись навіть під поривами вітру, який десь високо колихав верхівки.

Між дерев вилися лозисті зарості, що повзли вгору по корі, наче живі. На них росли круглі, темно-сині ягоди, а деякі цвіли багряними квітами, які виглядали, мов весільні прикраси нареченої. Земля під ногами була вкрита сухим, торішнім листям, велетенським, як лопаті латаття, серед якого проростали стебла високої, соковито-зеленої трави.

Світло пробивалося крізь густі крони дерев слабо, тож ліс був прохолодним, вологим і сповненим загадкових шурхотів та шелестів. Холодушка відчувала себе тут добре, майже як удома. Вона сиділа, заховавшись за спину Холодка, і вже навіть почала дрімати...

Аж раптом щось гучно прогуло над головами. Потім — знову, і ще...

Дракони враз зупинилися. Вершники задерли голови, роздивляючись верхівки дерев, намагаючись побачити те, що ховалось за зеленими шатами гілля. Задрала голову і Холодушка — і завмерла від жаху.

Просто на них летіли... комарі!

Та не звичайні, а велетенські. Звісно, вони були менші за драконів, але все одно набагато більші за будь-яких комарів, яких Холодушка бачила у своєму світі. За розміром — майже як качка, на якій вона колись подорожувала у Світі людей.

Їх було четверо. Вони мчали просто на них, вирячивши свої чорні, лискучі очі і погрозливо витягнувши вперед довгі жала. Їхні крила блищали сріблом у променях світла, а голови та тіла були вбрані в металеві лати, подібні до драконячих. Але найстрашніше — ними керували вершники. Маленькі, броньовані, жовто-чорні жуки.

— Колоради! — вигукнув Холодок. — На бойових комарах!

— Це не дракони, — запротестувала Холодушка. — Це комарі. У нас вони...

І замовкла.

Один із гігантських драконів-комарів, мов хижий коршун, зірвався з неба й каменем упав на червоного дракона-ящірку. Його довге, загострене жало проникло у щілину між лускатими латами, вгрузло в м’яке тіло. Дракон зойкнув так, що здригнувся весь ліс. Зойк був не просто болісний — це було ревіння живої істоти, яка не звикла до поразок. Холодушка й не уявляла, що ці істоти можуть видавати щось інше, окрім сичання, як їхній старий знайомий Вуж. Але цей рев… він болем прорізав повітря, і Мандрівниці аж у грудях занило від співчуття.

Вершник на червоному ящері не знітився. Мовчки, з відточеною холодністю, штрикнув списом в комара-дракона — та удар вдарився об броню й безсило зісковзнув. Коричнева жабка-вершниця встигла завдати ще одного удару, але і цього разу лати захистили літаюче чудовисько.

Холодушка з жахом помітила, як по довгому, жолобному хоботку велетенського комара побігла густа, темна кров. Комар висмоктував життя з дракона — мов насос, що безжально точить силу з тіла.