ЧОРНИЙ ЛІС

Холодушка стояла, дивлячись на купку снігу, яку поволі присипав новий, м’який сніг. Її щоки були мокрі від сліз.

До жабки підлетіла Яраслава, сіла їй на лапку й лагідно прошепотіла:

— Не плач. Може, він і не заходив у Джерело. Злякався.

— Я дуже на це сподіваюся, — витираючи очі, прошепотіла Холодушка.

Та раптом згадала про свою місію.

— А ви знаєте Дюймовочку? — звернулась вона до ельфів-метеликів. — Вона дуже схожа на вас, тільки коли стає маленькою. У нашому світі вона — чарівниця. Наша Хазяйка. Вона нас оберігала. Але... не вберегла. Її викрали якісь потвори. І тепер наш світ у небезпеці. Все стало з ніг на голову. У нас тепер справжній прохідний двір — хто хоче, той і приходить. З’явилися люди. І я боюся, щоб не прийшло ще щось гірше...

Жабка змовкла й з надією глянула на ельфів.

— То ви знаєте її? — ледь чутно запитала.

— Звичайно знаємо! — відповіли ельфи хором, їхні голоси звучали стривожено. — Вона — сестра нашої королеви Златки! Ми повинні негайно повідомити їй цю страшну новину. Ходімо з нами!

І зграйка ельфів зірвалася з місця та полетіла вглиб лісу. Холодушка поспішила за ними.

Ліс був значно густіший, ніж той, до якого вона звикла. Тут росли велетенські дерева, вкриті старим мохом мов кожухом. Їхні товсті гілки скрипіли, наче старі кістки. Вони затуляли все небо, й сонцю ледве вдавалося пробиватися крізь густе листя. Було темно й тихо.

— Це Темний Ліс, — озвалася Яраслава, що летіла поряд. — Він величезний. Тут живе стільки дивних істот, що навіть ми, ельфи, не знаємо всіх. Буває, хтось вибіжить на галявину — а ти й гадки не маєш, хто це.

— До королеви ще далеко? — Холодушка вже важко дихала, вона не встигала за ельфами.

«Зате зігрілася», — подумала.

— Її палац — на острові посеред великого озера, прямо в центрі лісу, — пояснила Яраслава. — Там і мешкає королева Златка.

— Іти ще довго? — важко дихаючи, перепитала Холодушка.

— Якщо йти так, як ти, — усміхнулася Яра, — то десь місяць!

— Два! — втрутився інший ельф, ритмічно махаючи крильцями. — І то якщо не заблукаєш!

— Але в мене немає стільки часу! — зойкнула Холодушка й зупинилася. Її плечі опустилися — здавалося, вона зовсім занепала духом.

— Саме тому, — спокійно промовила Яраслава, — ми й скористаємося Джерельцем.

— Але ж Джерело одне? — здивовано підняла голову Холодушка.

— Велике Джерело — одне, — пояснила Яра. — Те, що ти бачила. Воно для переходів між світами. А Джерельця — їх багато. Вони допомагають подорожувати нашим величезним світом. Он одне з них!

Яраслава показала пальчиком за спину жабки. Холодушка озирнулася — з-під куща калини бив вгору дивний фонтан. Вода в ньому була червона, ніби туди вилили цілу бочку фарби.

Ельфи один за одним зникали у фонтані. Лише Яра залишилася поруч.

Холодушка тупцювалася на місці, не наважуючись.

— Та йди вже! — підбадьорила її Яра. — Не бійся.

І Холодушка нарешті ступила у Джерельце. Холодна вода освіжила її, тіло на мить стало червонуватим, а потім — звичним. Знадобилося ще кілька кроків — і жабка вийшла з іншого боку.

Вона знову опинилася в лісі. Але перед нею вже не було ні снігу, ні ельфів — натомість...

Прямо перед нею стояв велетенський звір. Схожий на ящірку, але в рази більший. Він мав чотири м’язисті лапи, важку голову, а його темно-зелене, майже чорне тіло було вкрите блискучими металевими латами.

А на спині звіра — сиділа жабка. Коричнева, в бойових обладунках і з довгим списом у лапці.

Трішки далі стояли ще дві такі ж велетенські ящірки — одна червона, інша зелена. Вони теж були в обладунках. На їхніх спинах — інші жабки-вояки в шоломах, з блискучими списами.

Холодушка роззявила рота від подиву.

Хто вони?.. І що тепер буде?