СНІГОВЕ ДЖЕРЕЛО

Лапки Холодушки почали замерзати. Ви б тільки спробували постояти босоніж на снігу взимку! А ще перед тим побути кригою, перетворитися на сніг, а потім стати сніговиком... Тому мандрівниця переступала з лапки на лапку, намагаючись зігрітися, і водночас уважно спостерігала за дивними створіннями, що збилися в купку неподалік і щось перешіптувалися. Вони насторожено позирали на свого сніговика, який щойно перетворився... на жабку.

— Хто ви? — запитала жабка тремтячим голосом.
Її так трясло від холоду, що аж зуб на зуб не попадав.

— Ми?! — здивовано вигукнуло створіння, що перетворило сніговика на жабку. — Ельфи!

— Ельфи, — повторила, мов ехо, Холодушка. — А як тебе звати?

— Я — Яраслава! А ти хто? Сніговик?

— Я — жабка, — Холодушку трусило все дужче. — Звати мене Холодушка.

— То ти не сніговик?

— Ні.

Маленькі ельфи зашепотіли, пожвавилися, почали підходити ближче. Один з них звернувся до Яраслави:

— То це не твоя магія! Вона з’явилась із ДЖЕРЕЛА!

— Так, так! — закричала Холодушка. — Я зайшла в ДЖЕРЕЛО у своєму Світі! А потім випала у вас снігом! Дякую вам, що повернули мене до життя.

Ельфи вже кружляли довкола Холодушки, торкаючись до неї легенькими крильцями. Вони більше не боялися її — навпаки, завалили запитаннями:

— А який у вас Світ?

— А чому ти зайшла до ДЖЕРЕЛА?

— А у вас ельфи є?

— А гноми?

— А дракони?

Холодушка розгубилася. Вона крутила головою, намагаючись устежити за кожним ельфом. Але ті, немов веселі бджілки, літали навколо неї, деякі вже пробували всістись їй на голову. Вони були завбільшки, як соловейко, що недавно прибився на їхнє болітце й кожного ранку радував усіх чудовим співом.

Було щось чарівне в тому, що кордони між Світами почали зникати. З’являлися дивовижні істоти: соловейко, одуд, який завжди здіймав тривогу, коли насувалась небезпека… Якби ж тільки не ті злі люди.

А ще був страх — що прийдуть істоти страшніші за людей, з темних, жорстоких Світів. Тож треба було якнайшвидше знайти Хазяйку й відновити захист Світу.

Попри те, що Холодушці було нестерпно холодно, вона згадала про свою місію. І передусім — дізнатися, чи Пискарик теж потрапив сюди. Адже вона так переживала за нього!

— А ви можете показати ваше ДЖЕРЕЛО? — спитала вона ельфів.

Ельфи перезирнулись, Яраслава знизала плечима і показала маленькою ручкою за спину мандрівниці:

— Та он же воно! За тобою!

Холодушка розвернулась — і застигла. Посеред лісової галявини, з-під землі, фонтаном бив сніг! Лапаті сніжинки злітали високо в небо й кружляли над зеленим лісом. Так-так, саме зеленим! Непрохідна стіна дерев навколо галявини була вкрита соковитим листям, а сніг падав лише на саму галявину, вкриваючи її білосніжним пухким килимом.

Холодушка підбігла до Джерела й закричала:

— Пискарику! Пискарику, ти тут? Обізвися, будь ласка!

Та у відповідь — лише тиша. Сніг тихо падав на її плечі.

Холодушка розгублено озирнулася й благально подивилась на ельфів:

— Зліпіть, будь ласка, ще одного сніговика… Тільки щоб він був схожий на рибку...

Ельфи кивнули й жваво взялися до роботи. Здавалося, це було їхнє улюблене заняття — ліпити сніговиків!

І ось — готово! На галявині лежала велика біла рибка зі снігу. Вона чекала дива.

Яраслава змахнула паличкою.

— Оживай! — наказала.

Але... нічого не сталося.

Сніговик-рибка залишився лежати нерухомо. Тільки її хвіст відпав і розсипався в кучугуру снігу.

Холодушка опустила плечі.
«Де ж ти, Пискарику?..»

Серце її щеміло від болю, та відповіді не було. Лише сніг м’яко-тихо сипався на галявину, вкриваючи все довкола білою тишею.