КОЛИ СНІГ ОЖИВАЄ

Холодушка відчула, як по її тілу пробігли холодні мурашки. Потім воно перестало її слухатися. Вона більше не могла рухати ні лапками, ні головою. Немов перетворилась на шматок криги, а ті мурахи, що щойно бігали тілом, раптом впилися в неї всі одночасно.

Біль був нестерпним, але коротким. Жабка-мандрівниця відчула, як її щось розпирає зсередини — і ось вона розлетілася маленькими крижинами. Її стало багато. В кожній крижинці була частинка Холодушки. Її піднімало вгору, повільно, кружляючи у веселковому сяйві.

Мандрівниця — тепер уже десятки мандрівниць, адже її тіло було в кожній крижинці — відчувала неймовірне піднесення, легкість і невагомість. Політ у старому очеретяному гнізді, яке качки називали "Хитроумна штукенція", не міг з цим зрівнятися.

І Холодушка не боялася. Анітрохи. Вона навіть не думала про те, чи зможе знову стати цілою. Знову жабкою. Зараз її переповнювали дивовижні емоції — вона була мов ті зірочки на небі: летіла в невагомості, мерехтіла, виблискувала.

Аж раптом щось змінилося. Веселковий стовп сяйва почав темніти й перетворювався на грозову хмару. Крижинки почали танути, збиватися докупи. Тепер Холодушка стала темною хмаркою, що стрімко здіймалась вгору, поки не зупинилась, завмерла — і вибухнула сотнями лапатих сніжинок, які повільно опускалися донизу.

"Тепер я — сніг", — здивувалася Холодушка. Вона падала на землю, вже вкриту білим покривалом.

"Що ж далі? — тривожилася вона. — Я так і залишусь снігом? Весною розтану — і все? І це кінець? Більше не буде ніякої Холодушки?"

Тепер вона по-справжньому злякалася. Злякалася, що більше не побачить маму, тата, дідуся, Теплушку...

"Пискарик! — серце стислося. — Тільки б він не стрибнув! Хоч би повернувся додому!"

— Пискарику! — гукнула вона. — Ти тут?

Довкола — тиша. Лише вітер здійняв жмут сніжинок і поніс їх до лісу.

Аж раптом Холодушка, що лежала білим покривалом на галявині, почула незрозумілі звуки. Вона, на диво, могла якось бачити, що коїться навколо.

З лісу вилетіла зграйка маленьких істот. Вони були схожі на людей, але крихітні — як мурахи, з яскравими крильцями, немов у метеликів, і гострими вушками. Вони дуже нагадували Хазяйку.

"Я тут!" — закричала жабка. Але її ніхто не почув — сніг не вміє говорити.

Істоти весело галасували, кидалися сніжками, збиваючи одне одного з неба. Той, у кого попадала сніжка, падав і з головою занурювався в сніг.

— Сніговика! Ліпімо сніговика! — закричали вони.

"Що вони збираються робити?" — здивувалася Холодушка, якій уже набридло лежати нерухомою кучугурою.

Маленькі створіння спустилися на землю й почали качати снігові кулі, ставлячи їх одну на одну. В одну з куль потрапила і Холодушка.

— Давайте ліпити жабку! — вигукнуло одне створіння, схоже на дівчинку.

— Жабку! Жабку! — підхопили всі.

"Жабку! — закричала подумки Холодушка. — Жабку! Жабку!"

Останню, найменшу снігову кулю, яка мала бути головою, вони піднімали разом. Малеча вчепилась у неї й замахала крильцями. Куля поволі піднялася, ще мить — і на місці. Вони приліпили лапки, ручки, очі, ротик — і ось перед ними постала снігова жабка.

Одна з істот, дуже схожа на дівчинку, тримала в лапках сяючу паличку, що переливалась всіма кольорами веселки.

— Не смій! — закричали всі хором. — Не можна її використовувати для пустощів!

Але було пізно.

— Оживай! — вигукнула вона і махнула паличкою.

Холодушка розплющила очі, широко розкрила рот і жадібно вдихнула повітря. Вона подивилась на себе, витягнула лапки перед собою й прошепотіла з полегшенням:

— Зелена! Я знову зелена!

А маленькі істоти злякано затріпотіли крильцями й відлетіли на безпечну відстань.