СЯЙВО ЩО НЕ ГРІЄ

Проводжали Холодушку всі — від найстарших до найменших мешканців лісового озера. Навіть малеча, скучивши зграйками, мов жабенята на уроках, стежила мовчки, не зводячи очей із героїні, що вирушала в найнебезпечнішу мандрівку свого життя.

Вона стояла на великому листку латаття, ніби на сцені. Сором'язливо озиралась, не звикла до такої уваги. Холодушка, завжди тиха і непомітна, сьогодні стала головною на всьому озері.

У першому ряду мама плакала, не стримуючи сліз. Тато, суворий і мовчазний, зціпив губи — але й у нього щось блищало в очах. Навіть дід Жабер, що давно вже не виходив із хатини, причалапав, опираючись на тростину, аби побажати удачі своїй сміливій онучці. Він щось шепотів дядечкові Сому, а той серйозно кивав, закручуючи вуса.

«Про що вони там перемовляються?..»

Атмосфера була врочиста — майже чарівна. І раптом, як грім серед ясного неба, її прорвала... Теплушка!

Вона влетіла над головами, мов стріла, хвіст у неї димів, очі блищали від злості.

— САМА?! — закричала, ледь не зриваючи листя з дерев. — Без мене?! Та як ти могла?! А ще подругою називаєшся!

Холодушка почервоніла, опустила очі.

— Вибач, Теплушко, — мовила тихо. — Але ти потрібна тут. У нашому Озері. Хто, як не ти, розпізнає людей? Ти найкраща в патрулі. І саме тому — залишайся.

Теплушка ще хотіла щось відповісти, але замовкла. Вперше — без слів. Вона знала: подруга права.

Холодушка ще раз обвела поглядом усіх: друзів, маму з татом, діда Жабера, дядька Сома, навіть Руду Лисичку, що сиділа на березі з лисенятами. І раптом... щось защеміло в серці.

Когось не було.

— Пискарик... — шепнула. Ніде не видно.

«Може, забув?.. А може, проспав?.. А може... байдуже?..» — Мені пора, — сказала вголос, приховуючи смуток. — Чекайте мене. Я скоро.

Мама знову залилася сльозами, кинулася обіймати доню. Тато ніжно торкнувся лапкою плеча. А дід Жабер — тільки хмуро шморгав носом.

Холодушка лагідно визволилась з маминих обіймів, підхопила рюкзачок і поплигала вперед — з одного листка латаття на інший. Не озиралась. Щоб не розплакатись.

Але коли відійшла на чималу відстань — заплакала. Тихо, щиро, від болю прощання.

— Так і знав, що плакатимеш! — почувся раптом знайомий голос.

— Пискарику!.. — зраділа так, що сльози стали ще більші. — Ти не забув?!

— Забув? Та ти що! — усміхнулось рибеня. — Я ж твій друг. Назавжди. Ну, ходімо вже — Хазяйку рятувати!

— Стривай… — Холодушка витерла сльози. — Ти куди зібрався? (Тільки тепер помітила: за плечима в Пискарика — рюкзак.)

— З тобою, звісно! І навіть не думай мене зупиняти. Все одно піду — з тобою чи без. І взагалі... — усміхнувся хитро. — Я знаю, де саме знаходиться Джерело. Чи ти забула...

- А батьки?

- Я залишив листа. Як ти тоді, коли втекла з качками.

Холодушка зітхнула. Марно сперечатись. Та ще запитала останнє:

— А якщо там не буде води? Чим дихатимеш?

— Повернусь назад.

— А якщо дороги назад не буде?..

— Все одно піду. Ти ж не боїшся — і я не боюся.

“Якби ти знав, Пискарику... як я насправді боюсь...” — подумала жабка. Але не сказала вголос. Бо знала — разом легше. Навіть страшну дорогу можна пройти, якщо йде поруч справжній друг.

Вони рушили.

Струмочком, що вився між моховитих дерев, мов срібна стрічка, пливли вони до загадкового Джерела. Дуби старезні схилялися, усміхались, махали гіллям — ніби шепотіли: «Ми віримо у вас…»

І раптом — попереду щось засяяло.

Стовп світла — мов веселка, що проривалась крізь зарості до самого неба. Пискарик аж рот роззявив.

— Що це?

— Там, де сяйво, має бути Джерело, — відповіла Холодушка. — Але... воно ніколи так не світилось…

— Що робити будемо?.. Туди йти страшно…

— Покинути все? Залишити Хазяйку у біді? А наш світ — знищити?

— Ні! — Пискарик стиснув плавці. — Вперед! І тільки вперед!

Вода в струмочку ставала мілкішою. Пискарик ішов першим. Вода сягала йому лише до боків — він хапав повітря зябрами, плив із зусиллям.

І ось — воно. Джерело.

Веселковий стовп вогню бив угору, але… нічого не палив. Листя не згоряло, гілля не тріщало. Вогонь був... холодним. Від нього тягнуло зимою, морозом.

Пискарик підплив надто близько — і зразу ж вкрило його тонким шаром інію. Він зойкнув, відскочив — і крижинки на ньому зникли. Перетворились на великі краплі води.

— Ми там… померзнемо, — прошепотів. — Це пастка…

Холодушка мовчки наближалась. Полум’я сяяло всіма барвами — мов живе.

Вона протягла лапку. Спочатку — пощипувало. Потім лапка вкрилась інієм. А тоді — тіло почало німіти…

Жабка відступила. Злякалась.

— Не бійтеся, — пролунав голос за спиною. Це був Равлик. — Джерело не шкодить тим, у кого серце чисте. А злих — перетворює на лід.

— Але… як тоді ті чудовиська пройшли і викрали Хазяйку?! — вибухнув Пискарик.

— Джерело почало себе захищати після зникнення Дюймовочки, — мовив Равлик. — Раніше воно було… іншим. І ще: те, що чекає вас по той бік — може бути зовсім не таким, як тут. Там — інше Джерело. Інший світ. А можливо там взагалі немає ніякого ДЖЕРЕЛА!

— Інший? — перелякався Пискарик.

— Можливо, злий… Можливо, мертвий…

Холодушка подивилась у сяйво. У грудях стискало.

— Ви можете не йти, — прошепотів Равлик. — Ніхто вас не засудить. Це — ваш вибір. Може, ви навіть не повернетесь…

Холодушка не сказала нічого. Лише зробила декілька впевнених кроків і зайшла в холодне полум’я.

У ту ж мить її тіло вкрилось білим інієм, лапки стали прозорими — мов з кришталю, а потім — вибух світла. Тисячі крижинок піднялись у небо разом зі стовпом.

Пискарик на мить завмер. Його серце калатало, лапки тремтіли. І саме в цю мить він побачив — Холодушка змінилася.

Її тіло, ще мить тому зелене й тепле, почало вкриватися тонким шаром інію.
Спершу лапки, потім спина, голова — і ось вона вже не жабка, а крижана статуетка.
Біла, прозора, мов зроблена з ранкової паморозі.