Вісімнадцята частина

                                                                   Вісборіанці 

     - Ще раз повторюю здавайтесь і будете живі, - пролунав голос з динаміків бронетранспортера.

     - Що накажете робити?  - Петро зі спокійною  фізією стояв в кабінеті перед Піятом.

 Останній сидів за великим столом та нервово розбирав та збирав гвинтівку. Здавалось це дійство заспокоювало його нерви. А нервувати було чого. Поява робота, знищення танків… все говорило про те - їх час настав. Піят Зуна все зрозумів коли перервавсь зв'язок з кораблем і останні слова Мас Олівера. «На нас летять ракети…» і, зв'язок перервавсь. Ще в ту мить тертий в різних неприємних історіях чоловік зрозумів – це кінець. Тільки питання часу коли за ним прийдуть, або взагалі зітруть разом з умовно броньованим будинком. Сучасному озброєнню цей будинок супротиву не здійснить. Він сидів і розбирав та збирав гвинтівку нервово шукаючи бодай якийсь вихід. Чомусь його розізлило дурнувате питання Петра. Працюючий на підвищених обертах мозок тільки зараз зрозумів що, Равнов з самого початку трохи дивно себе поводив, ще з моменту посадки на майданчик. Він миттєво проаналізував поведінку Петра за весь час находження на планеті, його походи в лікарню, спокійну поведінку з можливістю не втручатись в події. Як його Ян підозріло вчасно побив.  «Ця сук… працювала проти мене» настало занадто пізнє  прозріння. «Який я був сліпий, вся ця місія смерділа з самого початку.  Мене сюди кинули як останнього ідіота» Він згадав все, розмову з керівництвом, підбір найманців де йому підсунули в останню мить Ейвала з гусидами, дивну поведінку Петра. Міхель Жовка, в якого на фізії було написано «Прийде час і, я тебе першого знищу, я буду командувати планетою». Та Міхеля він розкусив відразу, і прибрав як загрозу. «Та я піду в вічність не сам, ти підеш перший» Думки стосувались здоровенного бугая Петра Равново,  який стояв перед ним. Не дивлячись на чоловіка щоби не викликати підозри він почав збирати рушницю. Зібрав. Дослав патрон в патронник.

    - Я тут подумав…, - рушниця почала повертатись в сторону чоловіка.

    - Поклади, ти не встигнеш, - На Піята дивилось дуло пістолета. – Ти невиліковний, - три кулі розвернули голову невдалого очільника планети.

     - Що трапилось, що будемо робити, - в кабінет залетів один і з найманців. – І онімів від картини. Всесильний донедавна керівник лежав в калюжі крові. І абсолютно спокійний Петро. Останній повернув голову до найманця.

     - Збери всіх внизу в бункері, тут небезпечно… стій, поклич до мене дванадцятого. – Найманець зник.

    В кабінет зайшов громила, такий же як Петро, весь в  імплантах  на голові, з десятками хірургічних і не тільки поліпшень. Обстановку оцінив миттєво.

     - Давно цього вибля… треба було застрелить. За мур треба кинути, буде пожива для ельхів, може подобрішають. – Хижа посмішка з’явилась на обличчі чоловіка.

     - Василю в мене буде прохання. То що ми будемо здаватись я думаю ти вже зрозумів.

     - Та що тут розуміти, вони четвертину будинку рознесли одним пострілом.

     - Так я й про теж саме.  Прохання таке – зайдемо в підвал, я буду вести мову, вона стосуватиметься тебе також. Приготуй зброю. Під час моєї промови, як тільки хто схопиться за зброю з агресивними намірами, вбивай негайно. Сам розумієш в таких випадках балакать нема коли.

     - Я все зрозумів, пішли.   

    Петро з Василем спустились вниз в бункер під будинком, де зібрались уцілілі найманці. Разом із собою він нарахував двадцять одного чоловіка. Похмурим поглядом обвів присутніх. Деякі з них напружились. Знаходження поряд з Петром - Василя, найліпшого стрільця серед найманців, насторожувало.

     - Станьте будь ласка півколом щоб я міг бачити ваші очі. – Поважне звертання разом з вбивчим поглядом викликало здивування і разом з тим острах.  Однак всі стали півколом. – Хлопці, ви мене знаєте, з деякими я був не в одній місії, та це остання, точно для мене, можливо для всіх.  На планеті почало працювати енергетичне озброєння. Я підозрюю що той дивний чоловік Ейвал, разом з гусидським генералом, це їх рук справа. І робот теж. Вони з кораблем і роботом вже відлетіли.  Щоб ви розуміли, то не простий гусид, він входить в правлячу верхівку гусидської імперії. – Присутні переглянулись. Тих чотирьох до нас приєднали в останню чергу не спроста. Та це в минулому. На вулиці нас оточили всього двоє, однак, вони можуть рознести цей будинок за секунди, ви в цьому вже впевнились. – До присутніх почало потроху доходити, куди хилить Петро, деякі з найманців розслабились. – Будемо здаватись, чи ні? – Питання повисло в повітрі.

    - У мене бажання бути захороненим під завалами немає. – Шостий підняв гвинтівку та кинув її в куток приміщення.

    - У мене теж, - шістнадцятий, викинув гвинтівку.

    - Вони нас повбивають, - висловив сумнів одинадцятий.

    - Хто згоден здаватись викиньте гвинтівку та відійдіть в  сторону. – Перед Равновим залишилось п’ятеро. – Я вас розумію, - очі чоловіка свердлили найманців. Він їх  добре знав, всі вони були з групи виживших разом з ним, коли їх в одній операції зрадили та підставили під кулі. Другий раз вони попадатись на той самий гачок не хотіли. – Я разом з вами виходив з оточення,  та був поранений і ви мене не покинули. Чи довіряєте ви мені?

     - Тобі довіряємо, більше нікому, - висловивсь одинадцятий за всіх.

     - Тоді викиньте зброю, я буду далі говорити. – Здивування відобразилось на обличчях не тільки п’ятьох, а й в усіх. – Та найманці викинули зброю. - Ти теж, - він повернувсь до Василя. Гвинтівка полетіла на купу.  На обличчі Петра Равного засяяла посмішка, процес дивування продовживсь. Щоби Петро посміхавсь – це являлось вкрай рідкісним явищем.

     - Поясни чого ти либишся, - не витримав Василь.

     - Тому що ми всі вціліємо, та будемо жити до трьохсот років, з сім’ями з дітьми, без хвороб в спокої та толерантності.