Одинадцята частина

                                                              Втікачі

    Міхель Жовка поселив найманців в комфортних умовах. Будинок Айтана спочатку слугував житлом для перших поселенців. Перший поверх складався з  просторого залу їдальні зі столиками на сто чоловік, кухні, великої кімнати відпочинку. Другий поверх займали житлові кімнати на чотири чоловіка кожна, вони ділились  на дві половини по два ліжка, з усіма зручностями та міцними броньованими дверима. Третій поверх займав сам Айтан, він складавсь з декількох кабінетів, трьох житлових кімнат та великого скляного купола який займав половину поверху. Купол накривав оранжерею зі зразками місцевих рослин, більша частина з яких були квітами. Квітували вони цілий рік наповнюючи приміщення приємними ароматами. Та саме головне знаходилось під будинком. Кількаметрова товща бронебетону захищала, величезний бункер, в стелі коридору до бункера виднілись шви люків з захованими гарматами. Саме там сховали свій арсенал найманці, Добратись до бункера, не маючи кодів доступу, та ключів від механічних замків потенційним зловмисникам було неможливо.

    Поселили Ейвала Волтона з  в самій крайній кімнаті другого поверху в кінці коридору.

    - Тут буде Ян, як вийде з лікарні. - Міхель ткнув в одне з ліжок, ось твоє,  ось ключ, - чоловік видав картку доступу до дверей. – Замки електронні, будинок спочатку будувавсь як фортеця, потім пристосували для життя. Освоюйсь, сніданок, обід, вечеря по розкладу, в вісім ранку, о другій годині, та о дев’ятнадцятій. Я найняв декілька жінок в їдальню. – Вся поведінка показувала дружелюбність та спокій. Внутрішній голос підказував, щось не так, та спокійна поведінка Міхеля приспала відчуття недовіри. Ейвал  поклав рюкзак, подививсь в вікно. За ним росло якесь фруктове дерево, гілки з червоними продовгуватими плодами діставали до самого скла. Так і хотілось зірвати та спробувати. І тут він зі здивуванням зрозумів, вікна взагалі то не відчиняються, ніяких защібок, механічних ручок, та електронних панелей в наявності не виявилось. Тим часом двері за Жовкою, зачинились, та спрацював електричний засув. І це було не клацання дверного замка, просто засув приведений в дію. Спочатку чоловік не надав значення та потім, вирішив перевірити картку доступу. Замок не спрацював, картка не діяла. Його замкнули. Тільки тепер відчуття тривоги било у всі дзвони, та було пізно. Жовка не просто вмів ховати думки, він вмів генерувати хвилі спокою в оточуюче середовище. Чоловік сів обдумуючи ситуацію, однак розумні ідеї не з’являлись. Як так по дурному попастись.

     Гусидів поселили в другому крилі разом з іншими найманцями. Піят запросив генерала на бесіду.

    - Ваша команда йде в підпорядкування Маям, місцевих захисників муру. Не зважайте що вони жінки, вони з мечами дуже вправні. – потім жестом відпустив Генерала.  

     Той мовчки вийшов. Перший раз він опинивсь в ситуації, коли не він керує, а навпаки. Він навіть розгубивсь. Дійсність виявилась сірою і буденною, в протилежність очікуванням. Він замислившись в коридорі зіткнувсь з жінкою.

    - Я Маям, - на нього дивилась істота вдвоє менша за нього, з чорними очима та приємною зовнішністю, - вітаю в нашій команді. Висловлюю вам свою повагу як до воїнів вправно володіючих мечами. – Зніяковіло мовила вона, - завтра зранку починаються тренування, надіюсь навчитись у вас новим прийомам бою на мечам. – Жінка зашарілась, відкланялась і вийшла.

     Генерал не очікував такого повороту подій. Ейвал зник, їх відокремили від основної групи найманців. Відчувалась продумана гра, на умовне ізолювання, і роз’єднання їх четвірки. Здавалось загрози нема, місцева амазонка задоволена підсиленням свого загону.  В нього повна свобода дій…  В кінці кінців він вирішив не форсувати події, та подивитись що буде далі. Дні потяглись один за одним, найманці до чогось готувались, не виказуючи своїх намірів. Відчувалась заборона спілкування. Здавалось за гусидів всі забули. Тільки Маям повідомила що їх товариша тримають в кутовій кімнаті під замком, жінки зі їдальні під наглядом вартового приносять йому їжу і просовують в невеликий люк в дверях.

    Петро Равнов випадково зустрів генерала коли гусиди йшли з тренувань. Спитав чи чого їм потрібно, як вони влаштувались. Виглядало дивно, найманець взагалі до цієї миті цікавості до гусидів не виявляв. Потім подививсь чи нема нікого поряд. Дивна поведінка напружила генерала. Він потягнувсь до ножа.

    - Непотрібно! - чоловік протягнув два пристрої схожі на монети. – Цей відключає, гармати в коридорі, - показав на більший, - цей відчиняє двері.  Завтра після сніданку ви повинні зникнути, потім буде пізно.

   Генерал закрив долоню. Та Равнов нічого більше не пояснював, розвернувсь і мовчки пішов. Чомусь він повірив мілутійцю, згадав як Петро непомітно змахнув сльозу коли Ян лежав на бетоні пропечений кислотою.   Ввечері генерал розповів про план дій на ранок. Простий і зрозумілий. Скористатись затишшям після сніданку, коли всі розбредуться по своїх справах, а вартовий спуститься в їдальню. Пройти на другий поверх відкрити кімнату, забрати чоловіка і втекти.

   Сніданок скінчивсь і найманці розбрілись по селищу проводити патрулювання. Насправді процес проходив як правило в шинку. Що можна патрулювати в абсолютно спокійному селищі, а в шинку їх чекали хороші напої та приязний хазяїн. Цією ситуацією скористались гусиди для визволення Ейвала. Та їх перестрів вартовий, він поснідав раніше.

   - Куди…? – чоловік все зрозумів і, побачивши перед собою трьох здоровенних гусидів з переляку відкрив хаотичну стрільбу. Кулі віялом летіли по коридору. Два згустки м’язів з мечами кинулись на вартового захищаючи генерала. Вони виконуючи свій обов’язок - закрили його своїми тілами. Генерал кинув вже метрового гусида на вартового, та скориставшись секундною затримкою відтяв  мечем голову. Зі стелі почали опускатись лазерні гармати. Та пристрої дані Петром спрацювали. Гармати не зробивши ні одного пострілу сховались в нішах, двері кімнати з Ейвалом відчинились.