Глава 8. Пошуки рішення

Всі, хто мали хоч найменше відношення до магії, одразу відчули звільнення всесвітнього зла. Тож коли ми з братом і іншими світлими магами повернулися додому, там уже всі знали, що наша місія була приреченою на поразку. Залишилося розповісти лише деталі.

Вас цікавить, як ми змогли покинути котедж Дайнерів? Дуже просто... Магістр так захопився своєю радістю, що не помітив, коли багато з його вірнопідданих вирішили втекти від біди далі. Точніше помітив і навіть наказав нікого не затримувати й всіх відпускати. Тепер чорні маги були йому не так і потрібні. Разом з ними й утекли ми. Звісно, я хотіла врятувати Умара, але виплеск цієї чорної негативної бурі на певний час позбавив нас власних сил. Залишатися серед темних магів до відновлення було надто небезпечно, а змагатися без магії з охороною магістра — суцільне самогубство. Тож ми вимушено відступили і ще довго приходили до тями. Здавалося, що дійство, свідками якого стали, сильно пошкодило наші аури. Це нанесло травму на енергетичному рівні, тож особливий дар мами зцілювати саме знадобився.

Так, цілительство — не завжди про лікування тіла. Часом душа більше потребує допомоги. І сильні цілителі могли сприяти правильному приливу енергії для зміцнення аури.

Та наша аура зараз цікавила мене найменше. Важливо придумати як врятувати світ... Тепер очевидно, що без війни не обійтися... Коли демон на волі, може статися, що завгодно. Ми не знали, з чого він почне своє загарбання світу і звідки нас підстерігала небезпека, але правда в тому, що тепер безпеки просто не існувало і будь-якої миті світ міг сколихнутися.

Знаючи про це, мій батько, магістр добра, уперше за багато десятиліть покликав усіх сильних магів світла з усього світу до нас у котедж, адже зараз була важлива кожна людина. Лише загальними силами, можливо, нам вдасться перемогти зло... Та впевненості не було.

І коли світ був на межі руйнування, мій власний світ вже давно розсипався на попіл. Від Умара все ще не було звісток. Час від часу я просила когось з магів тварин заглянути до нього в віконце якоюсь пташечкою, але те, що я чула, не відрізнялося. Він досі був замкненим у кімнаті. Терренс теж не виходив на зв'язок. І хоч знаю, що це досить егоїстично хвилюватися про свого нареченого, коли демон звільнений, але я все одно не забувала коханого і сумувала за ним. А найбільше — думала про його особливий дар. Адже не може бути так, щоб це випадково сталося... Випадковостей, як відомо, зовсім не буває...

Минали дні. Маги вже почали прибувати до нас, тож котедж повнився народом. Тепер там буквально повернутися не було де, адже всі кімнати та зали були зайняті гостями. Але, на диво, вони мене не дратували. Тепер важливішим було інше, тож я щиро раділа кожному магові, що прибував до нас.

Ми жили в постійному стресі й нервах, кожної миті чекаючи перших ознак того, що наш світ змінюється під владою зла. Але жодних доводів цього не було. Якби на власні очі не бачила звільнення демона, то й не повірила б, що він вільний. Це трохи дивувало і напружувало, бо ми не знали, що означає це затишшя і звідки прогримить грім.

Втім, ми не сиділи без справи. Кожний день і ніч присвячували себе черпанню важливої інформації з давніх книг і до втрати свідомості відточували свою майстерність, намагалися підвищити свої сили благодійністю та майже заново вчилися управляти стихіями, аби підвищити наші шанси. Ще не знали, де і коли відбудеться наша битва, але в тому, що її не оминути, сумнівів не було.

Минув не один тиждень незнання і хвилювань, перш ніж сталося те, чого ми чекали зі страхом.

Того ж дня магістр зібрав усіх магів у покоях Янголів. Нас виявилося так багато, що в величезній просторій залі не залишилося місця, де б могла впасти голка.

Я стояла поруч з батьком і тривожно стискала руки в кулачки. Я вже знала, що скаже великий Джон Алскід, саме тому мені й було страшно.

А сказав він лише одну фразу:

— Почалося те, чого ми боялися...

Котедж Дайнерів

Бертон радів. Перші дні по проведенні ритуалу він був на сьомому небі від щастя, адже дійсно відчував, що тепер усе буде саме так, як він і мріяв.

Сила... Влада... Могутність...

Звісно, він гадав, що демон стане з першої ж миті прислуговувати йому, а не зникне десь, розтопившись у повітрі. Але це питання часу. Він намагався кілька разів зв'язатися з ним, та чорний дух не виходив на зв'язок.

Це дещо дивувало й непокоїло. Однак, він, як істинно темний маг, відчував, що зло вільне. І воно зовсім поруч... Можливо, йому просто потрібно більше часу. Все ж таки стільки століть був замкненим у крихітній статуетці, що тепер потребував сили.

Маг не лінувався проводити ритуали й користуватися артефактами, гадаючи, що саме це й допоможе демону врешті прийти до виконання своїх обов'язків.

Першою справою — знищити білих магів. Бертон вже давно знайшов закляття, яке мало б стати остаточним кінцем сім'ї Алскідів та всіх інших добрих, але підготовка займала час. Тож поки він займався власними справами (а ще бізнес вимагав втручань, бо навіть заради всесвітнього хаосу він не був готовим втратити солідну суму грошей), час минав, а звільнений дух навіть не думав з'являтися до свого «господаря» і не відповідав на його виклики.

Все це було досить дивно. Думки чоловіка раз у раз стрибали на сина і його новий дар, що так раптово проявився. Він дав наказ своїм помічникам знайти якусь інформацію про здібності Умара. Аж через тиждень невтомних пошуків один з молодих магів зумів дізнатися, що це дуже рідкісний дар. І коли він уже в когось проявився, значить не даремно. Світ на порозі змін.

Бертон і сам знав про зміни, адже саме їх він і прагнув.

Однак, за тиждень по визволенні сили зла сталося те, чого ніхто не чекав. Аж надто сам магістр.

Першим тривожним «дзвіночком» було повідомлення про смерть Гідеона Барла, сина одного з сильних темних магів. Гідеон був, на диво, слабким юнаком. Однак, всіх шокувала звістка про те, що одного ранку він просто не прокинувся.