Глава 7. Пророцтво здійснюється

Амеліна Алскід

А я все чекала й чекала... Чекання надзвичайно стомлювало. Мій батько не гаяв часу і щойно Умар покинув наш котедж, одразу наказав усім готуватися до гіршого. І морально, і інтелектуально, і фізично.

Гості, що прибули на моє свято, розмістилися в котеджі аж до завершення всієї цієї історії, тож вдома було галасно і багатолюдно. Це трохи нервувало, але хоча б заспокоювало те, що тепер ніхто не дивився на мене вовком. Коханий зміг переконати їх, що не винен. І то слава Янголам! Це не змінювало того, що особисто я не впоралася з обов'язком берегині, але більше ніхто не намагався мене звинуватити. Навпаки, виправдовували. Річ же у тому, що навіть якби я сховала ключ у сейф, зрадник все одно побачив би у своїй камері де і як добутися до нього. Та я намагалася не думати про Пітера, аби даремно не злитися. Певно, якби Умар тоді не зупинив мене, точно б убила скотину! Щоправда, навіть боюся уявити, чим би це мені обернулося.

Хмм, дар мого нареченого викликав цікавість, тож час, що я проводила за читанням, вирішила присвятити черпанню знань з нашої бібліотеки. Втім, цим займалися ми всі. Було необхідно більше дізнатися про минуле... Як наші пращури змогли перемогти демона, якою ціною, яким ритуалом, що ця темна сила взагалі з себе представляє, які його здібності, хто він такий? Питань безліч, а відповіді заховані десь між рядками. На жаль, інструкції, як перемогти всесвітнє зло, ніхто не додумався написати. Та от лише якщо нам це вдасться, неодмінно напишу я. Про все розповім в найменших деталях, щоб нащадкам було легше розуміти, з чим мають справу, якщо все ж їм доведеться повторити цю похмуру місію.

Думки раз у раз перестрибували на Умара, від якого стільки часу не було звістки. Я уявити не могла, де він і що з ним сталося, а те, що щось не так, це вже факт, адже минула доба, і досі тиша. І від цього незнання я ще сильніше хвилювалася.

— Амель, серденько, можна поговорити? — Пайпер намагалася зі мною порозумітися ще відтоді, але я вперто не бажала з нею розмовляти. Досі не могла пробачити їй той вчинок. Ну, дійсно, як так? Я нікому так не довіряла, як сестрі, а вона взяла й зрадила...

— Я зайнята, — занурюючись у книгу, інертно відмахнулася від неї. Не допомогло. Дівчина все одно присіла поруч і лагідно торкнулася моєї руки.

— Ну, пробач мені! Пробач! Знаю, ти сильно ображаєшся, але хоч спробуй мене зрозуміти. Я провела Умара в наше таємне місце, а наступної ночі зникла святиня, яку до тієї пори ніхто ніколи не чіпав... Ну що я мала подумати? — ледь не плачучи, проскиглила вона.

— Ти могла думати, що завгодно, окрім того, що Умар зрадив нас! А навіть, якщо ти так і подумала, мала промовчати! А тому немає про що зараз говорити з тобою, — відрізала я, знову намагаючись зануритися в читання. Та де там? Мені геть не налаштуватися на те, щоб розуміти написане...

— Ну, пробач, Амель... Я просто дуже злякалася... Що тепер буде з нами всіма? — прошепотіла сестра, похмуро опустивши погляд.

— Не знаю... — зітхнула я. — І від Умара нема новин... Напевно, йому не вдалося... Може мені вже йти на поміч? Як думаєш? Я обіцяла чекати тут, але він вже давно мав би зв'язатися хоча б, якщо не прийти. Ясно, що щось не так...

— Ту брошку з камерою ти викинула?

— Так, ще одразу... Чому питаєш?

— Нагадую, щоб ти не забула, — всміхнулася вона, а тоді боязко додала: — Ти мені пробачила?

— Ні, — відрізала я, знову повертаючись до читання.

— Це дарма, — почувся неподалік голос Мінді. Важко зітхнувши, вона наблизилася і присіла між нами, змусивши мене скинути ноги з дивану, бо зайняла саме те місце, де спочивали мої кінцівки. Взявши у свої долоні наші пальці, вона поглянула спершу на Пайпер, потім на мене і з легкою усмішкою мовила: — Знаєте, я завжди заздрила вам обом... Ви дружили між собою, а мене не брали в компанію. І я так мріяла, щоб ви врешті через щось посварилися і віддалилися. І ось цей день настав, мені б радіти, але насправді так сумно... Можливо, це останні наші дні, коли ми всі разом і щасливі? Якщо темним магам вдасться втілити в життя їх жахливий план, наші життя назавжди зміняться. Та й жити залишиться в принципі не довго... На фоні цього ваша суперечка виглядає такою дрібницею, але мені так хочеться, аби ці дні ми прожили дружно. Батьки, Тобіас, Пайпер, Амель і я, як у дитинстві... Будь ласка, миріться вже. Чи ви хочете саме отак прожити свої останні години? Не шкода буде?

Ох, молодша сестричко... Та ти просто філософ...

Її слова не могли не торкнутися серця. Адже дійсно, можливо, це останні наші дні? І так сумно й страшно стало, що аж клубок застрягнув у горлі, передавлюючи дихання. Я не хочу помирати!

Пригорнулися одна до одної утрьох, намагаючись не розплакатися. Дійсно в цю мить всі образи виявилися такими пустими. Яка різниця вже тепер, якщо наші життя в реальній небезпеці... Та що там наші життя? Увесь світ!

А від Умара все не було новин. І я повільно божеволіла кожної години, хвилини й секунди... Це вище моїх можливостей!

— Не можна отак сидіти! Треба щось робити! Якось діяти! Чого ми взагалі чекаємо? — не витримала я, підстрибуючи на ноги й кидаючись у рух. Зробивши декілька кіл навколо себе, дійшла до висновку, що кінець світу — саме та подія, коли не обов'язково дотримуватися своїх обіцянок. Я йду в котедж Дайнерів. Хоча, чого це йду? Їду, звісно! Я ж не маю крил, щоб літати врешті-решт!

Сестри мою ініціативу не підтримали, але на їх стривожені переглядання я не зважала.

Швидко вибігла на другий поверх, схопила рюкзак на плечі, куди кинула ліхтарик (такий, що на голову чіпляти, і звичайний), телефон, мотузку (може знадобиться) і крюк, щоб чіпляти мотузку. Все я шукала по всьому котеджу, напевно, з пів години, а то й більше. Всі знали, що таке є, але ніхто не міг згадати, де востаннє бачив. Таке враження, наче мене навмисно затримували. Батько вирішив висловити мені невдоволення, але я просто не могла більше залишатися на місці.