Глава 6. Темниця

Умар Дайнер

Я повертався у маєток батьків лише за дві й трохи доби після того, як покинув його, але враження таке, немов минули роки. Відтоді все змінилося. Змінився навіть я до невпізнання. Тепер я маг... Тепер я зі світлими... І я йшов туди, щоб викрасти священні Майри й не дозволили занапастити світ. Гарненька така місія.

Я добре розумів, що мені варто діяти тихо й непомітно. Не можна прийти до батька і сказати: «Привіт, тату! Я повернувся, щоб тебе пограбувати... точніше забрати те, що ти викрав у моєї нареченої — світлої магині. А не підкажеш раптом, куди ти сховав святиню?». І було б краще взагалі не потрапляти йому на очі, бо добром це не завершиться. Передчуваю, він не радий буде мене бачити.

Звісно, важливим плюсом є те, що ніхто тут не знає, що я можу блокувати їх магію.

Важливим мінусом, що я сам уявлення не маю, як це робити. Несвідомо вийшло непогано тоді з Амель, але то було інше. А як бути тепер? Дідько його знає...

Головне — боротися. Я точно не здамся. В мене є козирі. Я дуже добре знаю котедж. Всі таємні ходи. Всі закутки. Приміщення і коридори. Я жив у ньому двадцять п'ять років. Кожна пилинка на камінні мені знайома.

Крім того, я знаю батька. І уявляю, де він міг би сховати священні Майри, якщо ще ними не скористався. Чому він зволікає? Біс його знає... Певно, вичікує чогось... Чого хоче досягнути? Взагалі цього зрозуміти не можу!

Ну ок, витягне демона зі статуетки, давши йому волю, і що далі? Демон — типу такий дурень, що стане прислуговувати чорним магам!

«Хочете владу, шановні? Будь ласка! Хочете здібності? Отримайте їх... Ні-ні, мені нічого натомість не треба. Я дуже милий добрий демон, який втомився сидіти сотнями років у темниці і тепер настільки зрадів волі, що зовсім не хочу помсти!».

Тьху! Дурні!

А чим же вони зібралися годувати його? Чи не думають же, що силам зла буде досить бутерброда? Йому потрібні душі, щоб набратися сили... Чиїми пожертвують?

Що пращури, що сучасники однакові телепні, які просто не уявляють, з чим граються! Звідки знаю я? Книги мудрі треба читати! Моє дитинство і юність були специфічними. Мене не сприймали, я завжди почувався гіршим інших, бо народився без магії, тому читання було моїм способом втекти з такої похмурої реальності. Тепер же саме це відкривало мені очі на багато речей.

Якщо чесно, правильно було б спершу вивчити ту книгу, що дала мені місис Лінда, а вже тоді йти до чорних магів. Але часу на читання зараз не було. Будь-якої миті могло статися невиправне. А врятувати світ від купки обдарованих недоумків легше, ніж від звільненої сили зла.

Я залишив авто досить далеко від котеджу батька. Там же охорони повно, вони добре знають мою машину. Хотів залишити книгу в салоні, але чомусь вирішив взяти її з собою. Сховав під сорочку. Навіть не питайте чому. Дивний інстинкт, що саме так потрібно. Не хотілося з нею розлучатися, адже вона зараз була безмірно цінною і я боявся її втратити.

Йти пішки довелося багатенько. Шкода, що я не маг повітря. Вони можуть стрибати на великі відстані, не втомлюючись, а мені доводилося крокувати, все більше поринаючи в роздуми про наше майбутнє.

Отже, план такий: прокрадаюся в котедж, потім в таємне підземелля (так, у нас теж таке є, хоч антураж зовсім інший, ніж у залі Янголів), викрадаю священні Майри і тікаю назад. Так, згоден, план не досконалий. Ну, який є...

Тепер детальніше... Пройти через головні ворота я не можу, бо там охорона. Як і через таємний хід, бо вони швидше за все мають її і туди поставити. Не гадають же, що світлі маги залишать все, як є. Не отримавши повідомлення від свого шпигуна, повинні б захвилюватися і посилити охорону. Щоправда, якщо на радощах не забули про свого сина і весь світ. Але забувати — не в правилах батька. Є єдиний хід, яким я зможу пройти непоміченим. Там не буде вартових, бо ніхто не знає про нього. Це моя таємниця. Моя і мого найкращого друга Терренса. Він обдарований маг рослин, син батькового помічника. Їх сім'я живе тут, тому що його мати тітка Маргарет — рідна сестра мого батька. Саме він і мав стати майбутнім магістром, але батько не любив свого племінника. Не злим він був. Сильним, обдарованим, але відстороненим. Сам собі на розумі. Займався бізнесом і з усіма жив мирно. Одним словом, не пощастило Бертону Дайнеру зі спадкоємцями. Зовсім не пощастило.

Підійшовши до кам'яної стіни, що стояла навколо котеджу, я зупинився у місці, яке міг би знайти з закритими очима. Там ріс великий кущ бузку. Озирнувшись і переконавшись, що мене ніхто не бачить, пірнув усередину в віти. І чого я не маг рослин? Подряпавшись до гілок, все ж зумів знайти прохід і пролізти в нього, ставши на коліна. Волосся в павутині, штани в землі, зате я зі сторони котеджу просто позаду нього. Вже уявляю, як буду пролазити тут зі святинею... Ну, виходу то немає.

Отже, треба ризикнути. Щоб потрапити в підземелля, є два виходи. Один — з саду. Інший — з котеджу.

Безперечно пройти з саду було б легше, а тому я піду з котеджу. Вони не чекатимуть, що той, хто прийде, стане пробиратися «поза вуйкові городи», тим самим шукаючи собі зайві проблеми, коли є короткий шлях. Цікаво, вони чекають мене чи когось зі світлих?

Як потрапити в котедж? Теж з чорного ходу. Тим паче я зараз просто навпроти нього. Потрібно лише пробігти крізь сад. І чому я не маг-невидимка? Шкода, що в мене не розкрився саме цей дар. Зараз шалено допомогло б.

Але... Треба думати логічно. Звідси точно нікого не чекають. В котеджі зараз повно чужого народу. Так що головне йти впевнено і сміливо. Якщо пощастить, я зможу пробратися таємним проходом аж до підземелля. Головне — в нього потрапити.

На задньому дворі, на щастя, не було нікого. Набравши повні легені повітря, впевнено рушив до дверей котеджу. Ніхто мене не зупиняв і взагалі ніхто мені не траплявся.

Двері виявилися замкнені. Ось так-от. Але це ніколи не було проблемою, бо я знав, як їх відімкнути. Достатньо лише натиснути на один з випуклих квадратів, які, на перший погляд, були лише для краси. Пройшовши в вузький коридор, прислухався. Десь неподалік чулися голоси, але я не міг ідентифікувати їх.