Глава 5. Дар

Умар Дайнер

Полум'я охопило мене у свій полон. Воно було скрізь. Навколо мене. Всередині. Здавалося, немов полум'я — це я. Немає нічого у світі, крім нього. Лише воно... І я в його пастці, немов у своєму домі... Мені не було боляче. Але те, що відчув, не описувалося словами. Вогонь підіймався все вище, а я, замість того, щоб продовжити шлях, зупинився. Мені не хотілося виходити, немов мною керували вищі сили, даючи інструкції мовою, яку я не міг пояснити, але розумів. Я розкинув руки і дозволив язичкам вогню гладити їх та зігрівати, заковуючи мене в приємний кокон.

Як гусениця перетворюється у метелика? Я здавався собі гусеницею, а вогонь був моїм рятівником коконом, з якого мав вийти іншою людиною.

Я чув і бачив усе, що відбувалося навколо, але сприйняття було іншим. Так, наче враз мене припинив цікавити реальний світ. Не існувало нічого, крім мене і вогню. А потім, коли він став гладити й цілувати моє обличчя, мені здалося, що на мить поринув у сон. Міцний і дуже дивний.

Я бачив події, яких не зміг би уявити досі ніколи. Я бачив висушені поля, міста в хаосі та руїнах, хвороби, біди і темну силу, що поживається світом. Я бачив статуетку демона. Бачив Амель і від неї линули світлі промені, немов від сонця. Вона розбила статуетку, після чого світло пролилося на землю, а дівчина впала як мертва. І почув голос... Він був дзвінким багатоголоссям, поєднанням жіночих, чоловічих та дитячих голосів водночас. Він казав мені про те, що майбутнє мінливе. Ще не написана історія до кінця. Але перемогти зло можна відвагою та саможертовністю.

А потім... Потім я прокинувся. Прокинувся і зрозумів, що вогонь опускається, омиває моє тіло й відпускає його з полону. З кола, де палахкотіло полум'я, для мене утворився вихід. І варто мені було пройти ним, вогонь знову став колишнім. А ось я вже був іншим.

— Умаре! — вигукнула кохана й кинулася до мене, але я відсахнувся. Світло, що линуло від неї, просто осліплювало.

— Амель, ти... — пролепетав я і лагідно торкнувся її руки. Вона зігрівала не гірше полум'я. Ніколи не бачив чогось подібного.

— Як ти? Скажи щось... — просила дівчина, швидко обстежуючи мене на наявність опіків.

— Ти світишся, — констатував факт я, вглядаючись у тендітну постать дівчини. Вона осяювалася вся, але осередок цього сяйва знаходився десь там, де її серце. Попри все я бачив її зовнішність, одяг. Очі поволі звикли, але було ще дещо. Я відчував душею тепло, що линуло від неї. Подібно світлим ниткам її проміння тягнулося до мене, я здавався собі енергетичним вампіром, що поглинав її світло і не міг вдосталь натішитися ним, як і не міг насолодитися її присутністю досі. Щось у ній завжди безмежно вабило й притягало мене. Зараз я розумів, що саме.

— Що? — здивовано прошепотіла вона і оглянулася на свого батька. — Ти дивно на мене дивишся...

Я теж відвів погляд до магістра і знову ледь не осліп. Він теж сяяв, хоч його яскравість була дещо меншою. Я дивився на них усіх і не міг збагнути, що відбувається. Хтось з них сяяв більше, хтось менше, хтось не сяяв зовсім. Але було й щось, що мене пригнічувало. Я шукав його очима, тривожно дивлячись туди й сюди. Кохана геть перелякалася. Певно, вона подумала, що я збожеволів. Здається, я сам так зараз вирішу. Один з білих магів був темним. Від нього так чітко линули чорні промені, немов клубки диму, його енергетика була такою сильною, що мені хотілося опинитися якомога далі.

Я став вглядатися і в інших, вже уважніше. Якщо приглянутися краще, я міг відчути в деяких чарівниках те, що відчував у тому першому чорному. Зародки темної магії, придавлені світлою. Вони не знають про те, що чорні маги? І магістр не знає, що в його середовищі є зрадник?

— Ви теж бачите це? — прошепотів я.

— Бачимо що? — стривожено спитав Джон Алскід, наблизившись. — Синку, тобі погано?

— Ні, я почуваюся добре... Просто я бачу промені, що линуть від більшості з вас. Від когось сильніше, від когось слабше... Вони світлі. В більшості... Хтось з вас теж бачить це? — на моє питання відповіддю стала тиша. Вони дивилися на мене, мов на божевільного, але без колишньої ворожнечі. Обличчя магістра було замисленим.

— Що ще ти бачиш? І що було, коли вогонь покрив тебе? — спитав маг вогню, що найбільше звинувачував мене. Тепер він здавався дуже миролюбним.

— У вогні було дуже добре. Але я опинився в його коконі, немов упав у транс. Я бачив сон... дивне марення...

— Видіння, — поправила мене Лінда, мама моєї Амель. — Розкажи, що ти бачив?

— Демона... Він був звільненим і творив хаос. Я бачив людину, від якої линуло сяйво, як від вас. І вона розбила статуетку, звільнивши світ від зла, але прийняла удар на себе й померла... І тоді якісь голоси сказали, що майбутнє мінливе... і я прокинувся... — не став казати їм, що тією людиною була моя кохана. Вона померла в моєму видінні, пожертвувавши собою. Поглянув на червоноволосу красуню, від якої тягнулися промені сонця, і усвідомив, що ніколи у світі не дозволю, аби так сталося. Лише не вона! Навіть задля порятунку світу!

Маги здивовано обмінялися поглядами, після чого магістр урочисто вигукнув:

— Ти пройшов випробування, священний вогонь помилував тебе і пропустив. Я від імені всього клану і своєї сім'ї прошу пробачення в тебе і моєї доньки... Ти можеш залишатися в нас, скільки бажаєш. Я буду щасливим, якщо ти станеш мені сином і зятем.

Амель радісно всміхнулася, пригорнувшись до мене, а я стривожено обійняв дівчину, занурюючись обличчям у її волосся. Ні на секунду той дивний сон не давав мені спокою. Що це все означає?

— Ще рано женихатися! Нам би світ спасти спершу, — почувся голос мага вогню. — Схоже, мені варто визнати, що Амеліна мала рацію. Ми просто втратили час, а зрадник... хтозна-де...

Цієї миті щось всередині мене штовхнуло вигукнути:

— Зрадник серед вас. Я бачу його. Від нього тягнуться чорні нитки, його душа окутана клубком пітьми... Він не тікав.