Глава 4. Хто зрадник?

— Тобто немає? — прошепотів юнак і швидко зістрибнув з ліжка, щоб за мить опинитися поруч. — Може ти забула, де поклала?

— Я схожа на дурепу? — обурилася я. — Точно пам'ятаю, що я поклала його ось тут перед дзеркалом. Потім пішла в душ і лягла спати. Янголи, чому ж я не одягнула на шию? Я ж хотіла так зробити! Хотіла прийти з душу і одягнути... Забула... Що тепер буде? Де він? Умаре, як це могло статися?

— Спокійно! Без паніки! Може він упав зі столу... Зараз знайдемо... Тут бачиш, який ворс. А амулетик тоненький маленький... міг загубитися... — прошепотів він.

— Ага! Це хіба голка? — хмикнула я, а проте на коліна впала, пальцями занурюючись у ворс, прочісуючи килим. Святі Янголи, нічого дурнішого я ще в житті не робила!

Умар кинувся перевіряти різні полички й шухляди, хоч я була впевнена, що вчора навіть не підходила туди, тому повсякчас прикрикувала, що він не там шукає:

— Та не може він там бути! Умаре, ти, як з пальми зліз! Коли я по-твоєму цього вечора взагалі відкривала комод? І чого б я між білизну ховала прикрасу?

Він терпляче витримував мої нарікання і продовжував пошуки все там же, не зважаючи на мене.

— Може ти його втопила в душі? — видав номер він.

— Я його зняла ще перед душем!

— Може ти хотіла зняти, але не зробила цього?

— Я зробила!

— Може ти поклала на поличку в душі?

— Я поклала ось сюди! На стіл перед дзеркалом!

— А я все ж перевірю ванну кімнату!

— Ой, все! Роби, що хочеш, лише помовч! — вигукнула я, сідаючи на землю і занурюючись пальцями в вогняне волосся. Що мені робити? Як бути? Хто міг забрати ключ з моєї кімнати? Коли? Навіщо?

— Умаре, ти замкнув кімнату ввечері чи лише зачинив? — гукнула до нього в ванну. Звідти долинув гуркіт, немов пляшечки полетіли на кахель, лайка чоловіка, а за мить почулося:

— Замкнув!

— Тоді хто міг проникнути? — розпачливо вигукнула я.

— Наче б то, — долинуло з ванної.

— Що наче б то? — перепитала.

— Наче б то замкнув. Я думаю, що так, але точно не впевнений!

— Прекрасно!

Я просто уявити не могла, що відбувається, але розуміла, що як берегиня, першого ж дня не впоралася ж обов'язками. Що там дня? Ночі! Ганьба всієї династії світлих магів за всю багатовікову історію!

— Слухай, думаймо логічно! — показався з ванної вкрай розважливий Умар. — Хто і навіщо міг вкрасти цей амулет?

— Уявлення не маю! — розвела руками я, вкотре перебираючи прикраси. А раптом він десь заплутався за кольє, а я й не помітила. Буває ж таке! — Чому ти не питаєш мене, що це за амулет був?

— Якщо захочеш розповісти, розповіси, — знизав плечима він. — Та зараз важливіше його знайти...

— Якщо не знайдемо, буде біда...

— Він же нічого не означає... — зітхнув юнак, сідаючи поруч зі мною. — Якщо вже красти, то діамантову парюру. Але тут всі наче б то забезпечені...

— Ти не розумієш, — прошепотіла я.

— Тоді поясни...

— Не можу, — так погано мені ще ніколи не було. Цілковита безвихідь якась. Я не розуміла, що відбулося. Потрібно заспокоїтися і думати логічно...

Добре, що таке ключ? Він захищає вхід до священних Майрів! Отже, той, кому ключ знадобився, ким би він не був, піде саме туди... Отже, мені необхідно піти в підземелля! Я маю перевірити, хто там і що відбувається... Якщо ключ вкрали, отже, вони знають паролі... Якщо ще не пізно, я зловлю крадія на гарячому.

Зірвавшись з місця, я кинулася в коридор.

— Ти куди? — вибіг за мною Умар.

— Будь тут. Я зараз...

— Але це небезпечно! — схопив мене за руку він, намагаючись втримати. — Послухай, Амель, я нічого не розумію, але бігти кудись одній серед ночі — не вихід. Дозволь хоча б мені піти з тобою!

— Але це мій обов'язок, Умаре! Мій, а не твій. Тобі не можна зі мною! Будь тут!

Вже кілька хвилин я мчала коридорами маєтку, оглядаючись та прислухаючись.

В сотню разів проклявши цей «лабіринт Мінотавра» бігла вперед, перестрибуючи сходинки. Здавалося, якби не моя магія повітря, я б уже сотню разів упала, але саме вона щоразу дозволяла мені влучно приземлятися і не зламати ноги, стрибками долаючи відстань. Старалася бути дуже уважною до звуків, але в котеджі стояла вбивча тиша.

Коли я опинилася перед самим входом у підземелля, навпаки стала рухатися обережно й по-котячому тихо. Благо те, що знову-таки моя магія сприяла цьому. Підкравшись до стіни, зазирнула в коридор, а переконавшись, що там пустинно, пробігла в кінець і конвульсивно натиснула пароль. Складну комбінацію з літер і чисел придумав мій батько і поділився нею лише з членами своєї сім'ї. Це то мене й шокувало... Хто і навіщо міг викрасти ключ?

Коли я опинилася в залі Янголів, світло спалахнуло зусібіч, «вдаривши» по очах, що звикли до напівтемряви. Розглянувшись навколо і нікого не помітивши, я рушила вперед. У повітрі відчувалася така напруга, що, здавалося, я навіть бачила зірочки.

Спокійно, Амель. Страх — тобі не порадник.

Та тут все було, як завжди. Таємний хід замкнено і жодних слідів, що тут хтось бував після нас. Мені необхідно повернутися, розбудити батька і... Не знаю, що далі. Напевно, слід спуститися вниз і перевірити, що Майри на місці, але зараз при мені не було жодного джерела світла і я не маг вогню. Я просто спіткнуся на сходинках і не зможу відкрити перші ж двері.

Стрімголов кинулася вже назад, лаючи себе за те, що не взяла ліхтарика чи телефону. Але буквально у дверях, що вели в залу, наштовхнулася на Умара. Ледь дуба не дала з переляку!

— Якого біса ти тут робиш? — насварилася я, ловлячись за серце, що мало не вистрибнуло.

— Пробач. Я дуже хвилювався за тебе, не зміг залишити і кинувся за тобою, — зітхнув він.

— Ага, сильно ти б мені поміг у битві магії... Ходімо, треба розбудити батька...

Ноги підкошувалися. Мені здавалося, що ось-ось — і мій страшний сон стане здійснюватися.