Глава 1. Церемонія посвяти

Я поверталася додому з вельми прекрасним настроєм. Здавалося, все йшло, як слід. Ось зараз я зберу всю нашу сімейку, повідомлю їм новину про те, що в нас житиме тепер син темного магістра, всі зрадіють і моє життя, буде мов у казці!

Не правдоподібно, так?

Ох, сказати відверто, я й уявити не могла, як до цього поставляться мої рідні. Тішило лише те, що нашкодити ні Умару, ні мені вони не зможуть, бо ж хвала принципу бумеранга, який попереджає: у відповідь на причинене зло, чекайте біду. Щоправда, тато може просто заборонити мені з ним бачитися, але в мене є козирний туз в рукаві.

Козирного туза звати Тобіас і він був не в рукаві, а в будинку. Це найкращий у світі старший братик, якого я мала щастя врятувати від однієї нахабної дівиці, тож тепер він мені винен, як земля колгоспу. І що за порівняння? Моя молодша сестричка Мінді нещодавно поглиблено вивчала історію (вона в нас археолог), а я їй допомагала підготуватися до іспитів, тож тепер в голові змішалося грішне з праведним, а на темі далекого Радянського Союзу мене взагалі заклинило. Не важливо.

— Міс Амеліна, ласкаво просимо додому, — привітно всміхнувся Пітер Уолсон, голова служби охорони і, як і я, маг повітря. Його предки віками працювали на нашу родину, тож він майже вважався членом сім'ї.

— Де тато? — спитала в нього. — І де всі інші?

— Ваш батько у залі Янголів з містером Тобіасом. Міс Мінді в саду, а місис Лінда щойно повернулася додому, вона була в себе, — відзвітував чоловік. Він завжди і все знав, жахлива робота бути відповідальним за безпеку такої сімейки, як наша!

В нас було безліч секретів, тож всі слуги й наближені були змушеними пройти сувору перевірку, адже вони дізнавалися тут те, чого не мав знати звичайний народ. На всіх, хто були посвячені в таємницю, накладалася печать мовчання. Щоправда, слугам і тим людям, з якими маги іноді одружувалися, було відомо дуже мало в порівнянні з усім, що знали чарівники.

І, до речі, ви правильно почули — не заборонялися шлюби між магами й звичайними нормальними людьми. Магів загалом лишилося не так багато. Всі вони жили в різних країнах, на всіх континентах світу. Однак, магістр був лише один і таємниця одна на всіх. При потребі, «король добра» міг скликати всіх до себе, але вже сотні років такого не ставалося.

Ми жили в величезному маєтку, побудованому віки тому. Попри те, що тепер він зазнав серйозних змін, ставши пристосованим до життя сучасної людини у двадцять першому столітті, досі нагадував справжній маєток у готичному стилі. Середньовіччя вдало поєдналося з новизною, ставши справжнім архітектурним шедевром.

Тут вам і вишукана ліпнина, кам'яні статуї на подвір'ї, невеликі башточки, величезні колони, зображення людей та природних явищ на стелі й стінах, картини, а поруч всі блага цивілізації, панорамні вікна, двері-купе, вимкнення світла плесканням в долоні, джакузі й в кожній кімнаті плазма. Тут вам і басейн, оранжерея і така величезна площа саду, що обійти пішки неможливо, в нас є для того невеличкі такі машинки. Тут і свій зоопарк (брат ним опікується — він має здібності управляти тваринами й розмовляти з ними), тут і величезні зали під будинком і таємні лабіринти, які ведуть у сховище найцінніших артефактів магів. Але це величезна таємниця.

Зустрівши дорогою покоївку, попросила її покликати маму й Мінді у залу Янголів і попрямувала за обраним маршрутом, кинувши клатч на диван у вітальні.

Зала Янголів являла собою величезне приміщення овальної форми, розміщене на нульовому поверсі нашого маєтку. Ну, як на нульовому? Якщо таємничіше, то в підземеллі... Туди заборонено заходити всім не магам без дозволу, але вони знали про його існування. А також думали, що все головне розташоване прямо там у нішах в стінах. Ми ж знали, що це лише передпокій до справжніх скарбів.

Часом наш будинок нагадував мені лабіринти Мінотавра. Пройшовши кількома звивистими коридорами й минувши нечисленну кількість зал і кімнат, я нарешті дійшла місця, де за важкими дверима ховалися сходи вниз. Натиснувши пароль на сенсорному екрані, розблокувала вхід і впевнено ступила на верхню сходинку. Тієї ж миті коридором осяявся світлом. Якщо ви подумали, що завдяки магії, то ні — хвала новітнім технологіям і чутливим на рухи предметів лампам.

Спустившись вниз, я знову опинилася перед дверима і знову ввела пароль. Суперсекретність — наше все. Навіть попри те, що всередині батько й брат, двері налаштовані так, що вони постійно замикаються. Тобто якби у когось сталася раптова амнезія, він би залишився навіки в зловіщих коридорах маєтку... Так вже таємничіше?

— Амеліно, ти саме вчасно. Ми про тебе розмовляли, — побачивши мене, ніжно всміхнувшись, мовив батько.

— І про що ж говорили? — всміхнулася я, наблизившись.

— Про завтрашню церемонію. Як давно я мріяв про цей день! — Джон Алскід ніжно всміхнувся і поцілував моє волосся. Він дійсно давно мріяв... Бути магістром — відповідальна і небезпечна місія. В його повноваженнях не просто контролювати всіх світлих магів, розв'язувати всі питання і служити силам добра, але й оберігати гармонію світу. І як це не звучало б дивно, запорука гармонії зберігалася в таємній схованці, до якої вели довгі лабіринти просто з зали Янголів. Лише одна людина мала ключ від тієї схованки і знала, як туди потрапити — магістр світлих. І тому обрати спадкоємця, щоб передати йому знання і ключ, було головною місією кожного магістра.

Волею Янголів, спадкоємицею Джона Алскіда стала я, як ви вже могли здогадатися. Спершу всі гадали, що ним мав бути Тобіас, як первісток, до того ж хлопчик. Але його дар не був настільки сильним. Пайпер, друга дитина батька і перша донька, взагалі без магії. А потім народилася я. Ще бувши немовлям, володіла таким сильним даром повітря, що няня не могла мене вкрити ковдрою: я її (ковдру, а не няню) постійно здіймала вверх. Зазвичай магія розвивається з роками, а не приходить до новонароджених. Ось так всі й зрозуміли, що я обрана. Мене готували до моєї місії довгі роки, але я не відчувала себе особливою. Радше це було обов'язком, до якого я ставилася, мов до роботи.