Глава 28

У крижаній воді я майже вмить змерзла. Не знаючи, котра година й який день, я повністю втратила лік часу й у якийсь момент знепритомніла. Перше, що я побачила, щойно розплющила очі, - яскраве світло. Все довкола здавалося розмитим, голоси лунали звідкись здалеку, тіло пашіло, а горло пекло вогнем. Наступного разу, коли я отямилася, то почувалася зовсім слабкою. Проте болю й гарячки вже не було - залишився тільки ниючий щем.

Я повернула голову, щоб узяти води, і наштовхнулася поглядом на батька. Почала уважно розглядати цього вже немолодого чоловіка з майже повністю сивим волоссям. Він сидів поруч - згорблений, якийсь маленький. У його постаті зовсім не відчувалося того життя, що вирувало під час наших постійних суперечок. Тільки-но я попросила води, як він стрепенувся, неквапливо взяв склянку й допоміг мені напитися.

- Пробач, що довів, - винувато промовила я. - Розумію, ти не святий. Але ж ти навмисне мене туди помістив. Чудово знав, що після такого я стану шовковим. Ну хоч на два місяці, аби тільки не засмучувати вас із мамою... Ти, звісно, той ще гімнюк через це, але я не звинувачую. Ти мій батько. Виховуєш, як умієш. 

Він мовчав, лише втомлено потирав перенісся та скроні, а тоді нарешті озвався:

- Малий розбишако, я люблю тебе, - сказав батько. - Але твої витівки інколи змушують мене діяти жорстко. Ти маєш розуміти: за кожним вчинком йде відповідальність. 

Після цих слів кімната поринула в тишу. Батько просто сидів поруч і тримав мене за руку, а я не пручалася. Ми не дивилися одне на одного. Ось так, у цілковитому мовчанні, ми провели чимало часу. Мені здавалося, що минула вічність, аж поки до нас не зайшла мама.

Вона переступила поріг мовчки, з заплаканим обличчям. Мама кидала сердиті погляди то на батька, то на мене. Вона завжди так робила: ніколи не ставала на чийсь бік, а навпаки - обох нас робила винними в тому, що змусили її хвилюватися. І це працювало. Бажаючи загладити провину, після таких сварок, ми значно швидше розтоплювали лід між нами. Зараз же вона просто залізла до мене на ліжко й пригорнула: мене - з одного боку, батька - з іншого. Мені стало так затишно й добре, що я непомітно для себе знову поринула в сон. Остаточне пробудження було легким і світлим. Нарешті я відчула, що сповнена сил та готова звертати гори. Це я й продемонструвала, з'явившись у всій красі в нашій маленькій, затишній їдальні.

- Сину, батько хоче тобі щось сказати, - суворо глипнула на нього мама.

- Я поговорив із керівництвом академії, твоє покарання скоротили на два місяці, - батько подивився на мене, звузивши очі. - Тобі вистачить цього часу. Але решта моїх умов залишається в силі.

- Радий, що твоя совість не зовсім згнила в тих казармах, - буркнула я.

Демонстративно не звертаючи на батька уваги, я потягнулася до його половини столу, щоб взяти свою улюблену запечену рибу. Не встигла я й рота розкрити, аби попросити маму подати страву, як груба батькова долоня уже перехопила тарілку, мовчки пропонуючи допомогу. Я вдала, ніби не помітила цього жесту, і просто вибирала найбільші та найсмачніші шматочки, накладаючи собі побільше, а тоді знову звернулася до матусі: 

- Мам, а твій чоловік не казав, коли мене очікують у тюрмі?

Промовляючи це, я скоса позирала на батька, тому встигла помітити його короткий видих і ледве помітну усмішку.

- По обіді. Якраз встигнеш на останні дві пари.

Я скривилася:

- От же ж чорт... Старий міг би й до вечора почекати.

- Не бундючся, сам винен, що до такого довів, - зітхнула мама. - Чудово знаєш, як він тебе любить, і просто користуєшся цим. - Вона з докором подивилася на нас обох. - Ви взагалі можете хоч день не сваритися? А то гризетеся ви, а голова тріщить у мене.

- Усе, матусю, складаю зброю, і замовкаю, - пирхнула я. - Не переживай, твій спокій я берегтиму більше, ніж нерви твого чоловіка.

Решта обіду минула в затишному мовчанні. Ми з батьком більше не зронили ні слова, але напруга між нами помітно спала. Поки мама з полегшенням спостерігала за нами, ми ділилися стравами без зайвих реплік: то батько мовчки підсував ближче до мене свіжий хліб, то я передавала йому соусник, удаючи, ніби роблю це випадково. У цих дрібних жестах ховалося наше власне, зрозуміле лише нам перемир'я.

- Синку, постарайся жити спокійно бодай місяць, - суворо мовила мати, проводжаючи мене до карети.

- Я тут ні до чого, неприємності самі до мене липнуть, - розвела я руками під тихий смішок батька. Він теж вийшов мене провести, але вдавав, ніби просто когось чекає.

- Розумію, - важко зітхнула жінка, анітрохи мені не вірячи. - Але якщо неприємності йдуть до тебе, то ти хоча б обходь їх стороною.

“Добре, що вони не знають про заборонену руну, інакше так просто з рук мені це не зійшло”, - подумала я й, схилившись до матусі, пошепки поставила запитання, яке мучило мене ще до покарання:

- Хто мене перевдягнув у хлопця? Я ж правильно розумію, що тоді мене принесли зовсім п'яну?

- Не хвилюйся, перевдягали я і Корнелія. Ніхто нічого не знає, навіть твій батько, - так само тихо, ледь чутно зашепотіла вона мені на вухо.

Наостанок я міцно обійняла матір, а потім перевела погляд на батька. Він усе ще вдавав, ніби ось-ось із-за повороту має з'явитися хтось неймовірно важливий. Замість звичних для нас прощань я просто показала йому язика. Після цього з чистою совістю попрямувала до екіпажу. Та щойно я піднесла ногу, щоб піднятися всередину, як почула запитання кучера, просякнуте слабкою надією:

- Пане, ми ж відразу в академію, курс не змінюємо?

Видно було, що він досі чудово пам'ятає мою першу появу там. На це я лише криво всміхнулася, підтверджуючи його щирі сподівания. Ніколи б не подумала, що години, які потрібно здолати від дому до навчального закладу, можуть бути такими довгими. Уже після десяти хвилин дороги одна з моїх ніг почала нервово відбивати ритм. У кареті не було геть нічого: ні книги, ні бодай якогось перекусу - бодай чогось, що допомогло б згаяти цей нескінченний час очікування.