Глава 27

Перед тим як вийти за ворота маєтку, я нерішуче застигла. Невже я справді це роблю? Може, поки не пізно, повернутися й вдати, ніби нічого не сталося?

Здалося, ніби хтось підслухав мої думки, бо крізь пелену сумнівів раптом пролунав голос:

- Ви їдете чи як? Я не збираюся тут до ранку стояти.

Оговтавшись, я востаннє кинула погляд на дім і сміливо рушила до карети. Щойно сіла - екіпаж рушив. Привезли мене досить швидко, я навіть засумувати не встигла, проте передумати встигла безліч разів.

Вийшовши з карети, зробила несміливий крок у потрібному напрямку. Маленький, ледь помітний сумнів гриз зсередини, а по шкірі бігали сироти. Стоп, невже мені страшно? Не може бути! Відставити паніку, я зможу. Подумаєш, тепер я дівчина, а не хлопець, - це все одно я!

Поки я вагалася, переді мною відчинилися двері, і чийсь голос не надто ласкаво попросив звільнити дорогу. Проте незнайомець швидко перейшов на зовсім інший тон - більш ніжний та вибачливий:

- Пробачте, панянко, не помітив вашої сяючої краси. Ви щойно прийшли? Не бажаєте скрасити вечір моєю компанією?

Швидко ж цей лисуватий, повненький літній чоловік змінив настрій: від “геть з дороги, шпана, а то роздавлю” до ввічливих лестощів. Поки я стояла й переварювала такі різкі зміни “до того ж звернені до хлопця, нехай і вродливого, але хлопця!”, мене раптом схопили за зап’ястя.

Від такого нахабства я аж повітрям поперхнулася. Уже роззявила рота, щоб запропонувати панові приємно провести вечір у нужнику, як раптом хватка чоловіка ослабла, а за секунду й зовсім зникла.

Я сердито розвернулася до того, хто втрутився, і закам’яніла. Це був Ейдан! Кого-кого, а його я геть не очікувала побачити. Та ще й у ситуації, де він мене рятує, а не проходить повз надокучливого першокурсника.

Він був не в академічній формі, а в простій чорній сорочці без зайвих вишивок чи оздоблення, яке так полюбляє молодь, та в простих штанах такого ж кольору.

Три верхні ґудзики були розстебнуті, що злегка відкривало вигляд на міцну шию та ключиці. Сорочка чудово підкреслювала його м’язи. У всьому чорному він здавався старшим, але залишався таким же похмурим. Світла шкіра в цих траурних кольорах додавала йому якось темного антуражу. Коротке вороняче волосся було хаотично розкуйовджене, наче його взагалі не розчісували. Це чомусь здалося мені домашнім. Можливо, через батька, який повертався після довгих воєнних походів втомленим і похмурим, а коли дивився на матір, його погляд м’якшав. Батько й сам ставав розслабленим і домашнім, навіть якщо не одразу знімав обладунки чи змивав утому.

- Якщо не хочеш отримати зламану руку, краще забирайся, інакше я себе не втримаю. А. Я. ДУЖЕ. СПОДІВАЮСЯ. РОЗСЛАБИТИСЯ, - карбуючи кожне слово, Ейдан дивився на чоловіка зверху вниз так, наче постраждає не тільки рука.

Нападник дослухався до попередження й швидко зник.

- Знаєш, я б і сам впорався, але дякую, друже, - владно мовила я, плеснувши його по плечу. Хоч я й була високою, він виявився вищим щонайменше на цілу голову.

- Ти ненормальна? Чому мені постійно трапляються якісь дурні? То Вайс, тепер ця… - пробурмотів він.

Ейдан розвернувся і покрокував через залу прямо до бармена, більше не звертаючи на мене уваги. Я застигла, проводжаючи його поглядом і не розуміючи, чому він говорить про мене в жіночому роді. Наступної секунди, наче ясне сонце розігнало хмари, промінчик освітив мої спогади: я ж зараз дівчина! І по ідеї, ми взагалі не знайомі. Але я сумніваюся, що цей довбень не помітив моєї схожості з чоловічою версією себе. Ще й сама підлила оливи до вогню, розмовляючи з ним так, як зазвичай це робив Олександр 

Раптом мене осяяла інша думка: Хто я?

Від згубних роздумів мене відволік дотик. Вишкіривши зуби в усмішці й приготувавшись до оборони Бастилії, я різко повернула голову та заціпеніла - власне, як і дівчина навпроти мене.

- Ти ж Олександра? - це була Корнелія.

На її запитання я просто кивнула.

- Знаєш, тепер я хочу, щоб ти знову стала хлопцем. А то мені аж заздрісно, що ти така гарна в обох подобах. До твоєї чоловічої вроди я вже звикла, а тут щось новеньке.

- Це комплімент чи образа? - зацікавилася я.

- Хм, це під питанням. Нарешті ти прийшла, а то ми вже збиралися йти.

- Що знає Лео? - тихо запитала я, поки ми йшли до столика.

- Сказала, що нас упіймав твій батько, тому ми пішли першими, а ти приєднаєшся згодом, щойно втечеш. Тож далі сама щось вигадуй.

- Привіт, - промовила я, підійшовши до Блума, який буквально застиг переді мною, і простягнула йому руку.

- Е-е-е… а де?.. - розвів він руками в повітрі.

- Я Олекса, сестра-близнючка Олександра Вайса.

- Ам… ем… Не знав, що в нього є сестра. Та ще й така вродлива.

- Слинку підбери, не для тебе квіточка росла. - Цей порив був настільки щирим, що слова вирвалися самі собою. 

Правду мама казала про мовчання. Але цей жарт розрядив атмосферу, і Блум нарешті широко всміхнувся. Розслабившись, він додав:

- Тепер вірю. Але чому про тебе ніхто не знає?

Ну що ж, історія зароджуватиметься просто на очах у недовірливого, боязкого ботана-бойовика. І як тільки весь цей опис поєднуються в одній людині?

- Я й сама про себе не знала до певного періоду життя, - гірко зітхнула я.

- Тобто? - здивувався Лео.

Корнелія тим часом лише потягувала коктейль, періодично щось жуючи, і переводила погляд із мене на хлопця.

- Ну, якщо коротко… Спробую по фактах. Я народилася настільки слабкою, що батьки сумнівалися, чи проживу я бодай місяць. Тому віддали мене на виховання в монастир. Там я жила й горя не знала, але зовсім нещодавно по мене приїхав Арнольд Вайс, заявляючи права на мою втрачену бідну душу, - я театрально схлипнула. - Привіз пару днів тому до маєтку в надії на возз’єднання. Проте офіційні заяви поки що лише в планах. Родина не поспішає оголошувати про мене, бо бояться, що через мою хворобу… - Я понурила голову, навмисне дозволяючи хлопцеві самому додумати решту