Глава 25

Ейдан

Варто було мені вийти в людний коридор, як переді мною миттєво звільнялося місце. Ніхто не наважувався перетинати мені дорогу. І правильно робили, адже я боровся зі своєю власною силою вогню, яка поки що залишалася непідвладною. Стримування коштувало неймовірних нервів і постійної напруги в тілі, тому не дивно, що відколи прокинувся цей дар, я втратив спокій. Магія засинала тільки тоді, коли я давав їй волю. У такі моменти її вогняні язики творили лихо, поглинаючи все своїм жаром, - і лише після цього я міг розслабитися, проте ненадовго.

Я настільки замислився, що не зреагував одразу, тому коли хтось застрибнув мені на спину, я застиг як укопаний.

Не сумнівався, хто саме порушив мій спокій. Щосили стиснув пальці в кулаки, зуби зчепилися самі собою. Тіло насторожилося, готове будь-якої миті відкинути Вайса подалі. Схоже, здивувався не лише я, а й мій вогонь, бо поки що він поводився тихо. Проте терпіти таке ставлення до себе я не збирався.

- Дорогенький. Тобі. Там. Зручно? - карбуючи кожне слово, процедив я крізь зуби.

Тиша стояла оглушлива, від чого нерви натягувалися ще дужче.

- Чуєш, мавпо, злазь, я не жартую! Інакше познайомишся ближче з підлогою.

“Мої нерви махають мені ручкою. ХОЧУ СПОКОЮ!” - великими літерами пронеслося в голові наостанок.

- Мені зручно, дякую, що запитав. А ми куди? - поцікавився цей безсмертний.

- Мені до своєї кімнати, тобі - не знаю.

- Стривай, ти живеш окремо?

Я не лише почув недовіру в його голосі, а й відчув, як ця комаха заворушилася. За мить я побачив його обличчя: він звисав згори донизу, витріщивши величезні очі. Ну, хоч не на спині, але дратує не менше.

- Не твоя справа, - відновлюючи крок, відповів я, поки Вайс продовжував висіти наді мною, закриваючи половину огляду. 

- Моє! Я хочу в гості, - твердо заявила ця помилка природи.

- Хотіти не гріх.

Це були мої останні слова, після яких я просто виставив руки й відсунув цю кажанячу подобу зі свого шляху.

Олександра

Проводжаючи поглядом цю несправедливість в одній особі, я із заздрістю дивилася йому в спину, аж поки хлопець не сховався за рогом Академії.

- Я теж так хочу, - буркнула в порожнечу.

- Що саме? Право слово, дитино, перевернися вже в нормальне положення, бо я не можу спокійно на це дивитися, - хмикнув хтось поруч, а точніше це був професор Брант.

- Якщо я вам пожаліюся, мені виділять окрему кімнату, як в Ейдана? - з сумнівом протягнула я.

Крутнувшись у повітрі, я плавно перенаправила повітряні потоки й м'яко приземлилася на ноги.

- У тебе проблеми з контролем? - запитали мене з явною недовірою.

- Так, і чималі! - закивала я, активно підтверджуючи свої слова.

- Щось не помітно, - не повірили мені.

- А ви хіба не бачите, який я проблемний? Мене терміново потрібно ізолювати!

Наче на підтвердження власних слів, я абсолютно “випадково” випустила магічний потік прямо в обличчя професора. Через близьку дистанцію удар повітря вийшов занадто сильним і водночас створив кумедну сценку. Каюся, я не стримала сміху. Ну хто б встояв перед таким видовищем: губи чоловіка заходили хвилями, а вії та брови ходили ходуном, мов голі гілки від осіннього вітру! Коли ж професор спробував щось сказати й відкрив рота, його щоки миттєво надулися повітрям, а нижня губа безладно тріпотіла мов вітрила під час шторму.

Я аж присіла від реготу. Коли трохи відсміялася, почула як професор, котрий намотав уже бозна-яке коло, люто кричить: 

- Негіднику, прибери це негайно, бо відправлю мити гуртожиток!

Погроза подіяла безвідмовно. Сміятися різко перехотілося, і я миттєво знешкодила закляття.

- Я ж казала, що у мене біда з контролем, - безневинно розвела я руками під розлюченим поглядом Бранта.

- Ти… ти… Тільки з поваги до твого батька я вибачу тобі цю витівку! - процідив він, розвернувся й, важко гупаючи чоботами, пішов геть.

Я лише єхидно всміхнулася йому в спину. Проте тішитися довелося недовго - невдовзі пролунав гонг, який закликав з'явитися на позапланові заняття під пильний погляд наглядачів.

Пара з історії минула як звичайно. Вона тривала всього хвилин сорок, адже через експрес-перевірку сьогоднішній розклад стиснули: уроки, які зазвичай розкидали на весь тиждень і виділяли на них значно більше часу, тепер миготіли один за одним.

Проте навіть ці короткі сорок хвилин здалися мені вічністю, бо протягом усього заняття я постійно відчувала на собі важкий погляд куратора Нельса. Щоразу, переступаючи поріг аудиторії, він насамперед відшукував очима мою персону і лише після цього разом із комісією проходив на задні ряди, звідки продовжував пильно стежити за мною.

На парі з артефакторики під монотонне бурмотіння професора Гріна я ледь не заснула вже за п'ять хвилин після початку. Проте подрімати мені не дали - уже за секунду в спину боляче прилетіла якась дрібничка.

Ну що за люди! Вихідні відібрали, ще й поспати нормально не дають! Я роздратовано вирівнялася, подумки зауваживши, що ніякі наглядачі у світі не здатні завадити Олександру Вайсу потрапити в неконтрольовану халепу.

Ще за десять хвилин нам видали якісь заготовки для виробів і наказали негайно взятися до роботи. Оскільки я все благополучно проспала, то геть не тямила, чого від нас вимагають. Перепитувати в такий момент, коли в кабінеті сиділа сувора комісія, а всі навколо уважно слухали викладача, було вкрай незручно.

“Ну добре, підгледжу в когось”, - вирішила я.

Скосивши погляд на Ройса, який саме діставав деталі з коробки, я почала наосліп повторювати його рухи й одразу вливати в кристал магічну силу. Тієї ж миті мої пальці обпекло спершу пекельним теплом, а потім - крижаним холодом.

- Курсанте, ви впевнені, що все робите правильно? - пролунало раптом над вухом.