Глава 24

Корнелія

Після перенесення рун на тіло, Олександра покинула наш закуток, залишаючи мене сам на сам з хлопцем.

- Як думаєш, нас не упіймають? - перелякано почав Блум.

І де вона його тільки відкопала? Коли не треба, він трясеться як осиковий лист на вітрі, а коли не просять - самовпевнений та зверхній.

- Ти збираєшся комусь розповідати? - хлопець заперечно похитав головою. - Якщо ми нікому не розкажемо, то хто дізнається? - я розвела руками. - Ну все, мені час збиратися. Через дві години по мене приїдуть. Я дала тобі всі матеріали про те, що любить Самір, тож готуйся.

- Але ж мені не тільки на його запитання відповідати!

- Як же ти мене бісиш, - буркнула собі під ніс, а потім, підвищивши голос, додала для нього: - Леонарде Блуме, зберися! Ти розумний хлопець, я в тебе вірю.

На цьому я залишила його на самоті.

Минаючи коридор за коридором і проходячи повз авдиторії, які зараз пустували, я піднялася до своєї кімнати. Сусідки якраз не було на місці. Не гаючи часу, відразу кинулася до гардероба.

З минулих вихідних я привезла аж п'ять валіз, вщерть забитих одягом. Покоївки в маєтку мого батька ледь не зійшли з розуму, пакуючи все це різнобарв'я, але я знала, що настане день, коли кожна сукня мені знадобиться. Олександра, з її хлопчачим, грубим розумом, повчала мене вдягнутися “максимально просто”. Але що Вайс взагалі тямить у жіночій красі та коханні? Вона звикла бачити навколо себе лише дівчат із розгульних будинків або переляканих першокурсниць, які червоніють від одного її погляду.

Я ж хотіла бути для Саміра особливою. Чарівною, витонченою, такою, яку неможливо забути. Щоб він нарешті відірвався від своїх нескінченних пергаментів, подивився на мене й зрозумів: перед ним не просто маленька дівчинка з його дитячих спогадів, а розкішна леді, гідна стати його коханою.

Я перебирала сукні одну за одною, відчуваючи, як тремтять мої пальці. Ніжна персикова з мереживом? Ні, занадто легковажна. Яскраво-рожева з шовку? Ні, Самір подумає, що я прийшла на бал, а не на закритий вечір наукового товариства. Зрештою, мій вибір упав на неймовірну сукню глибокого, оксамитового темно-синього кольору. Закритий високий комір підкреслював горду посадку голови, а витончені срібні нитки, вплетені в рукава, нагадували нічне небо. Вона була строгою, але шалено дорогою, саме такою, як треба. Наостанок я розпустила свої довгі каштанові коси, дозволивши їм м'якими хвилями спадати на плечі, й нанесла зовсім трохи квіткових парфумів з ароматом фіалки.

Коли я поглянула у дзеркало, серце защеміло від солодкої надії. Я виглядала бездоганно. Справжня красуня, яка йде підкорювати серце свого коханого.

Наймана карета вже чекала біля головних воріт Академії. Дорога до Столичної ратуші зайняла майже дві години, і весь цей час я не могла знайти собі місця. Я нервово перебирала пальцями складки спідниці й без зупину торкалася лівого вуха, де під шкірою таємно блищав контур магічного маячка. “Блуме, ти на місці? Ти чуєш мене?” - пошепки благала я, але у відповідь була лише тиша. Руна мала ввімкнутися лише тоді, коли Леонард сам запустить трансляцію зі своєї схованки. Боги, якщо цей зануда заснув або злякався в останній момент, мій вечір перетвориться на найбільший ганьбу в історії.

Коли екіпаж нарешті зупинився, і лакей відчинив переді мною дверцята, велична будівля зустріла мене сліпучим світлом магічних люстр. Величезна біла зала була вщент заповнена публікою. Навколо ходили сивобороді професори у важких оксамитових мантіях, поважні магістри магії Минулої епохи та молоді вчені, які тихо й зосереджено обговорювали якісь незрозумілі мені речі.

Я зробила глибокий вдих, розправила плечі й упевнено переступила поріг. Шляхетні дами вищого світу проводжали мене зацікавленими поглядами, але я шукала очима лише одного.

Самір Вайс стояв біля великого столу, заставленого кришталевими келихами та дивними металевими приладами. Окуляри в тонкій срібній оправі трохи з'їхали на кінчик його прямого носа, а розпатлане каштанове волосся свідчило про те, що він знову забув про все на світі, занурившись у свої формули. Коли його глибокі очі зустрілися з моїми, моє серце солодко завмерло, а щоки миттєво спалахнули ніжним рум'янцем. Він помітив мене! Він іде до мене!

- Леді Корнеліє, це ви? - його глибокий і спокійний голос був сповнений недовіри.

Самір простягнув мені келих із якимось напоєм, але його погляд... О боги, він дивився зовсім не на мою розкішну сукню! Його очі були прикуті до мого обличчя, наче він досі не вірив, що я справді тут. Нарешті, підтверджуючи мої здогадки, чоловік промовив:

- Ви... ви навіть не уявляєте, як я радий вас бачити! А то ці старі буркотуни не вірили, що існує розумна жінка-науковиця. Тепер ви тут і підтвердите мої слова. Щоправда, я не очікував, що ви прийдете така…

- Красива? Чарівна? Мила? - спробувала я допомогти йому підібрати слово.

- Та ні, - відмахнувся вчений. - Така як усі.

Це було образливо. Невже Олександра мала рацію щодо мого вбрання? Не може бути. Я ж знаю його з самого дитинства, хоча, схоже, сам він мене зовсім не пам'ятає.

- Це все-таки важливий захід, - зауважила я. - Мені не хотілося виділятися своїм робочим одягом. Та й ви сьогодні маєте не такий вигляд, як зазвичай.

- Ви абсолютно праві, перепрошую за свої слова! - скрушно мовив він. - Тоді дозвольте відрекомендувати вас моїм колегам. Ви зможете довести їм усе самостійно. 

- Саміре, я... - почала я, але слова застрягли в горлі.

Він м’яко взяв мене за руку, остаточно позбавивши дару мови, і впевнено повів за собою крізь гамірну залу, оминаючи гостей у пишних шатах. Я ледве встигала за його рішучим кроком, намагаючись не наступити на поділ власної сукні. Мій погляд мимоволі зупинився на його широких плечах. У цьому строгому фраку він здавався зовсім чужим, геть не схожим на того замурзаного хлопчиська з мого дитинства.