Глава 23

Ейдан

Мій настрій із самого ранку був паскудним, через що сила періодично виходила з-під контролю. Вогонь реагував на мої емоції, чіпляючись за будь-який негатив. Він лише чекав моменту, коли я ослабну, щоб вирватися з тіла - він прагнув крові.

Усе через того клятого першокурсника. Вчорашній програш у парі змусив мене зціпити зуби до хрускоту. Мене вклав на лопатки якийсь розніжений генеральський синок!

Я похмуро сидів у самому кінці їдальні, тримаючи навколо свого столу звичну мертву зону радіусом у три метри - курсанти обходили мене так, наче я був зарядженою бочкою з порохом. Я сподівався на спокій, але реальність вміла розбивати мрії.

Загальний гул у залі раптово обірвався, і за столами запанувала справжня, гробова тиша. Я навіть не підвів голови, але шкірою відчув, як до моєї території наближається знайомий, бісячий хлопець.

Вайс. Звісно, це був він.

Не чекаючи жодного запрошення, якого він усе одно б не дочекався, цей придурок із гуркотом опустив свій порожній піднос прямо навпроти мене і з розгону застрибнув на лавку. Його обличчя світилося від задоволення.

- Ну що, солоденький, а де мої законні ранкові оладки? - весело промурмотів його лінивий баритон на всю залу. - Парі є парі! Я чекаю на дві пишні порції та якомога більше кленового сиропу.

Вена на моїй вилиці загрозливо запульсувала. Я спопеляв його лютим поглядом, але мої зусилля розбивалися об невидиму стіну, так і не втілюючи заповітних мрій. Він же невимушено підсунув мою тарілку з недоторканим сніданком до себе, полив усе сиропом і без зайвих церемоній закинув оладоку до рота.

- У-у-у, смакота! - задоволено промурмотів цей дрібний чортяка. - Чого ти такий понурий? На, з’їж.

До мого рота наблизився шматок, з якого стікав сироп, крапаючи на гладку поверхню столу - тепер уже брудну та липку.

- Ми ж тепер друзі, а як твій друг я не можу допустити, щоб ти був голодним. Тому тримай, відриваю від серця!

,,Ну так, звісно, аякже, - подумав я. - А решту п’ять штук він уже проковтнув”. Щоб підтвердити свої підозри, я підвів очі, подивився прямо на цього… і запитав:

- Не лізе?

- А? - перепитав білявий.

У відповідь я заплющив очі, змушуючи вогонь на пальцях згаснути, і тільки тоді продовжив:

- Боюся, після такої щедрості я отруюся. Ти явно зіпсував продукт своєю присутністю, а зараз просто намагаєшся згодувати мені це під виглядом дружньої турботи.

- Та що з тобою не так? Я ж виявляю піклування!

Явно не розуміючи, чому його жест відкинули, він поклав їжу назад у тарілку, але більше не їв. Це лише підтверджувало мою правоту: він просто вирішив здихатися шматка, який у нього вже не влазив. Не бажаючи більше нічого говорити й відчуваючи, як росте роздратування, я підвівся і попрямував до виходу.

Олександра

Сидячи за столом, я абсолютно не розуміла, що щойно сталося і до чого взагалі було все це сказано. Через це я проґавила момент для власного відходу. Як тільки постать старшокурсника зникла в дверях, до мене підсіли дівчата. І їх було не дві чи три, а цілих десять! Усі навперебій почали галасувати, перекрикуючи одна одну.

Уперше за весь час я пошкодувала, що створила собі репутацію гульвіси. Від цього репету під шкірою почала проступати паніка, яка й змусила тіло рухатися. Від мого різкого ривка крісло від'їхало та впало, а ноги самі понесли мене до рятівного прорізу дверей, де зник мій захисник.

Вилетівши в коридор, я почала гарячково озиратися, сподіваючись, що він не встиг утекти надто далеко. Через цілу вічність мої очі нарешті знайшли спокійну гавань, перед якою всі розступалися. Не роздумуючи, я рванула в потрібний бік із криком:

- Стояти!!!

Мене проігнорували, але це пусті дурниці. Від жаху, який уперше в житті пройняв мене до кісток, я подолала відстань зі швидкістю блискавки й в останній момент вистрибнула хлопцеві на спину. Тієї ж миті я відчула, як переляк відступив, а на його місце прийшло полегшення - таке сильне, що в пальцях почало поколювати.

Проте тривало воно недовго…

За кілька годин до подій у їдальні

Мене розбудив дзижчавий звук, яким зазвичай будять на пари. Я спершу й не зрозуміла, що відбувається, адже сьогодні субота - вихідний. А отже, ніщо не віщувало лиха, але воно таки прийшло. Я підвелася з ліжка і розгублено запитала в порожнечу, сподіваючись, що мені дадуть відповідь. Так і сталося.

- Якого чорта? Як же мої законні вихідні?

- А ти що, не знаєш? - озвався голос із кімнати.

- Що я маю знати? - мій голос від обурення злетів до писку, наче в півня.

- Та на минулому шикуванні ж говорили, що в суботу до нас приїде перевірка! Тому нас і не відпускають. Натомість проведуть пари, а розклад ми отримаємо, коли прокинемося. До речі, твій уже на тумбочці.

Ось так мої плани розбилися об сурову реальність. Довелося вставати, чалапати вмиватися й готуватися до шикування. Щоправда, був і плюс: заняття розпочиналися о четвертій, саме тоді, коли приїжджає перевірка, і тривали аж до вечері.

На шикуванні куратор Нельс повідомив усе те саме, що мені вже розказали, і пояснив, чого від нас чекають. Але чомусь, коли він оголошував правила нормальної поведінки, його погляд майже весь час був прикутий до мене. Як і тоді, коли пояснював, чого робити не слід - на цих словах він узагалі не зводив з мене очей. Я аж некомфортно почувалася під цим сканером. Невже я йому настільки запам'яталася?

Менше з тим. Перед тим як іти до їдальні, я заскочила до двох моїх ботанів у найвіддаленішу частину бібліотеки. Корнелія разом із Блумом сиділи, вимальовуючи потрібні закарлючки.

Бідний Леонард Блум виглядав так, наче його вели на ешафот під конвоєм. Його пальці настільки тремтіли, що товстий грифель олівця раз у раз шкрябав по пергаменту, залишаючи криві, потворні лінії. Він раз у сотий протирав свої круглі окуляри низом мундира й панічно косився на двері бібліотеки, здригаючись від кожного шелесту сторінок. Його вигляд чітко промовляв: якщо нас засіче декан, відраховувати будуть довго й боляче.