Глава 19

Наступне ранкове шикування я відбула з таким виглядом, наче щойно отримала королівську нагороду, а не купу доган від куратора Нельса. Думками я була далеко від його нудних промов. У моїй голові вишикувався чіткий, залізобетонний план оборони від дівочої навали, і головна роль у цьому плані належала одному дуже похмурому третьокурснику.

Щойно нас відпустили, я першою залетіла до їдальні. Забравши свій піднос із гарячими оладками, я навіть не глянула в бік свого звичного кутка, де вже збиралися дівчата з рожевими конвертами. Натомість я впевнено покрокувала в самий кінець зали.

Там, в абсолютному усамітненні, снідав Ейдан. Навколо його столу існувала справжня мертва зона радіусом у три метри - курсанти обходили його так, наче він був зарядженою бочкою з порохом.

Не чекаючи запрошення, якого я б усе одно не дочекалася, я з гуркотом опустила свій піднос прямо навпроти нього і з розгону застрибнула на лавку.

Ейдан якраз підносив до рота кухоль із чаєм. Від моєї нахабної появи він завмер, а його крижані сині очі звузилися, обпалюючи мене роздратуванням, що оладки на моєму підносі ледь не зробили ніжки.

- Знову ти? - процідив він крізь зуби. - Я ж сказав тобі вчора: відчепись. Згинь звідси, першокурснику, поки я не викинув тебе разом із твоєю тацею через вікно. 

Я лише безтурботно знизала плечима, підперла підборіддя рукою і сліпуче вишкірилася на всі тридцять два зуби.

- Ну навіщо ж так грубо? Я, взагалі-то, прийшов поділитися з тобою своєю неземною компанією. Дивлюся, ти тут зовсім один сумуєш, ніхто з тобою оладками не ділиться. А я добрий! На, тримай одну, від щирого серця!

Я абсолютно невимушено підчепила виделкою найбільшу оладку і без зайвих церемоній ляпнула її просто в його тарілку. Щоправда, коли слідом за першою зникли ще дві, а я все одно залишилася голодною, то довго не думала. Потягнувшись через стіл до сусіда, звертаючи до нього зі словами:

- Бачу, ти не їси, тож я це заберу. Страшенно зголоднів, а попереду важкий день, - скоромовкою видала я.

Поки в мене нічого не відібрали, швидко закинула до рота перший шматочок, щедро поливши його кленовим сиропом. Ледь прожувавши, я глянула на свого нового знайомого, який так і не торкнувся їжі, а лише спопеляв мене сердитим поглядом.

- Ти не голодний? Тоді можна мені? - не чекаючи відповіді, я рішуче підсунула його тарілку до себе, добротно полила все сиропом і відразу наколола на виделку дві пишні оладки. ,,У-у-у, смакота!” - подумки пропищала я від задоволення.

Ейдан, який уже заніс руку, щоб схопити мене за комір і таки виконати свою погрозу щодо вікна, просто застиг на місці. Його долоня так і зависла в повітрі, а вуста злегка прочинилися від повного шоку. Хлопець, якого панічно боялася вся Академія, явно вперше в житті бачив істоту з настільки відсутнім інстинктом самозбереження.

Він повільно перевів погляд на порожнє місце, де щойно стояв його сніданок, потім знову подивився на моє задоволене обличчя. Тієї ж миті вена на його вилиці загрозливо запульсувала.

- Ти... ти що, безсмертний? - тихо, майже пошепки прошипів він, і від цього шепоту повітря в їдальні, здавалося, похолоднішало ще на кілька градусів. - Як ти посмів до мене підсісти, та ще й обікрасти?

З кожним словом холод у приміщенні ставав усе відчутнішим, а його фінальна фраза пролунала як смертний вирок:

- Слухай сюди, недомірку: ще раз побачу тебе в радіусі п'ятдесяти метрів - і ти труп.

Сказавши це, він підвівся і просто вийшов. Я ж, аби закріпити ефект знайомства, крикнула йому навздогін на всю кімнату:

- Ти що, образився, що я з'їв твою порцію?

Мій голос пролунав так гучно, що навіть ті, хто досі не був у курсі подій, тепер усе знали. Хоча важко було щось пропустити: відтоді як я підійшла до його столу, в їдальні панувала гробова тиша. Проте загальне заціпеніння не завадило мені додати в спину новоспеченого ,,друга”:

- Ой, та годі тобі капризувати, наче шляхетна панночка на першому балу! Обіцяю, ми з тобою тепер просто нерозлийвода, так що звикай до цієї думки!

Щойно важкі дубові двері їдальні із гуркотом зачинилися за Ейданом, загальне заціпеніння в залі досягло свого апогею. Курсанти за сусідніми столами так і застигли в кумедних позах: хтось заніс ложку з кашею, але боявся зробити бодай ковток, хтось судомно стискав у руках кухоль. Навіть пишнотілі кухарки на роздачі перестали грюкати черпаками. Уся ця величезна отара дивилася на мене з таким священним жахом, наче перед ними сидів живий привид першого імператора. За секунду залою прокотилася ціла хвиля важких, злагоджених зітхань полегшення - курсанти повільно, навпомацки поверталися до своєї їжі, але шепіт, що миттєво спалахнув на сотні голосів, став схожим на гудіння розлюченого бджолиного рою.

Я ж абсолютно не зважала на цей масовий шок. Навпаки, скориставшись тим, що Ейдан так ефектно звільнив простір, я з почуттям виконаного обов'язку підсунула його тарілку ще ближче, від душі крутнула вилкою в калюжі кленового сиропу і відправила в рот останній, до нестями смачний шматок оладки.

- Яка ж краса, - задоволено промурмотіла я, витираючи куточок губ тильною стороною долоні. - І чого він так розрепетувався? Нормальний же сніданок був.

Не встигла я проковтнути цю кулінарну контрабанду, як лавка піді мною не просто просіла - вона жалібно рипнула. Переді мною, важко дихаючи і витріщивши очі розміром із добрі порцелянові блюдця, виросли Гастінгс і Ройс. Баронет Ройс був такий блідий, що його обличчя зливалося з білою стіною їдальні, а кремезний Гастінгс судомно хапав ротом повітря, мов викинутий на берег сом.

- Вайсе... ти... ти зовсім дахом поїхав?! - нарешті витиснув із себе Ройс, заїкаючись на кожному складі. Його пальці, якими він судомно вчепився в край столу, помітно тремтіли. - Ти хоч знаєш, ХТО ЦЕ БУВ?!

- Ну, Ейдан, - спокійно відповіла я, ліниво крутячи вилку в пальцях і розглядаючи залишки сиропу. - Він сам представився. Ввічливий хлопець, правда, трохи нервовий. Йому б чаю з ромашкою попити, а то вени на пиці так пульсують, що аж дивитися страшно.