Глава 18

Саме тоді, коли я в піжамі й із зубною щіткою стояла біля умивальників у спільній ванній кімнаті, почали заходити однокурсники. Після попередніх покарань я швидко збагнула: якщо приймати душ разом із рештою, то потрібно вдавати, ніби я максимально зосереджена на процесі водних процедур. Тому ніколи ні на кого не дивлюся - а не тому що мені як дівчині ,,не личить” кудись заглядатися до заміжжя.

Щоб більше не потрапляти в такі ситуації, тепер я встаю на пів години раніше за інших. Будильник-шокер чудово допомагає - він б’є струмом доти, доки я не зведуся на ноги.

Закінчивши ранкові процедури, я рушила до кімнати, щоб переодягнутися у форму. І саме на виході налетіла на Гастінгса з Ройсом. Чи то через обіцянку помсти, чи з якоїсь іншої причини, але хлопці блискавично відсахнулися вбік, не зронивши ні слова. Натомість я помітила, як кінчиках їхніх пальців світяться - очевидно, вони готувалися відбити атаку. На це я лише єхидно посміхнулася, помахала їм рукою і попрямувала далі.

У кімнаті, проходячи між їхніми ліжками, я зупинилася й почала накладати руни: першу - на відкладення дії, а другу - на зміну кольору їхньої форми на отруйно-рожевий. Замітати сліди не стала. Навпаки, зробила так, щоб залишки заклинання виглядали змазаними. Нехай думають, ніби я поспішала, тому все вийшло так неохайно, і я просто не встигла приховати магію. Я спеціально все розрахувала, аби хлопці послабили пильність і вирішили, що це і була вся моя помста. Вони мали заспокоїтися. Ніхто, крім батькових солдатів, не знав, яка я насправді злопам'ятна і що моя перша капость - це зазвичай лише маневр для відведення очей.

Одягаючи форму, я злісно посміхалася. Навіть під час шикування, коли нас ретельно оглядали, я ледве стримувала задоволення. І тільки тоді, коли керівництво визнало наш вигляд некритичним для чергового покарання, весь курс відпустили до їдальні.

Їдальня Академії зустріла мене звичним галасом, брязкотом посуду та божественним ароматом гарячих оладок. Отримавши свою законну порцію на роздачі, я впевнено покрокувала до дальнього кутка. Але варто було мені опустити піднос на стіл і піднести першу ложку до рота, як лавка піді мною знову просіла. З обох боків, наче з повітря, виросли дві чарівні панянки, які панічно червоніючи синхронно простягаючи мені рожеві конвертики.

- Пане Олександре, це вам! Прочитайте, будь ласка, коли будете наодинці... - хором защебетали вони.

Дівчата спершу обдарували мене ніжними, палкими поглядами, а в наступну мить уже обмінялися отруйними репліками очей між собою. Після кількох таких перехресних вогнів я збагнула: якщо візьму конверт спочатку в однієї, а потім в іншої, вони затіють скандал про те, хто мені більше подобається, просто за цим столом. Тому діяти довелося блискавично.

Поклавши прибори на тацю, я одночасно обома руками забрала їхні листи. Від цього дівчата трохи збентежилися, але ненадовго. Коли їхні погляди знову зустрілися, у них уже читалася спільна змова. Поки дами були зайняті не мною, я мигцем зиркнула на настінний годинник.

Стрілки якраз зійшлися на потрібній хвилині. Саме зараз магія відкладеної дії мала ефектно розірватися на формі моїх кривдників. Я на мить затамувала подих, очікуючи на дикий регіт усієї зали, але... в їдальні панувала цілковита тиша. Ніхто не волав, не відпльовувався від пороху й не реготав.

Здивовано вигнувши брову, я перевела погляд туди, де сиділа компанія на чолі з Гастінгсом та Ройсом. Вони вмостилися за своїм столом із такими гордими й задоволеними фізіономіями, що мені ледве вдалося втримати серйозний вираз обличчя. Баронет Ройс якраз щось весело шепотів на вухо приятелю, крутячи виделку в пальцях.

Помітивши мій погляд, хлопці обмінялися зі мною глузливими, єхидними мінами, які буквально кричали: ,,Ми розкусили твою затію, Вайсе, ти лузер!” - прочитала я в їхніх поглядах.

У відповідь я лише з досадою закотила очі, театрально зітхнула й опустила голову, вдаючи щире розчарування. Нехай тішаться своєю ,,прозорливістю”. Вони так легко проковтнули наживку, що мені аж соромно стало за їхній інтелект. Тепер, коли ворог повністю розслабився й упевнений у своїй безпеці, я завдам справжнього удару - щойно вигадаю щось особливе особисто для них.

Більше не звертаючи ні на кого уваги, я безтурботно взялася за оладки. Проте спокійно пожувати мені знову не дали. Біля мене опустилася Корнелія, на появу якої дівчата зреагували не надто радісно. Сама ж Функе не звертала на це жодної уваги, зосередившись виключно на мені. Ну, точніше, не зовсім на мені, а на моїй їжі: з тарілки миттєво зник один оладок і одразу опинився в її роті. Паралельно з пережовуванням краденого сніданку вона щось активно говорила, але що саме - я вловити не могла, бо трохи отетеріла від такого нахабства.

Обидві зозулі теж заніміли від подиву, але швидко оговталися й першими взяли слово.

- Як ти смієш так поводитися?! Хто дав тобі право?! Ким ти себе вважаєш для Олександра?! - обурено й так унісон, наче довго репетирували, прокричали вони.

Корнелія ліниво проковтнула останній шматочок моєї оладки, витерла пальчики мереживною серветкою й лише після цього зволила перевести свій погляд, на моїх розлючених компаньонок.

- Ким я себе вважаю? - Корнелія зневажливо хмикнула й підперла підборіддя рукою, дивлячись на них як на придорожні бур'яни. - Очевидно, тією, кому Олександр дозволяє значно більше, ніж просто стояти поруч із дурнуватими рожевими папірцями. Тож закрийте свої дзьоби й не псуйте мені апетит.

Дівчата від такої нахабності аж повітря ротом ковтнули, а їхні обличчя налилися багрянцем. Вони синхронно перевели погляди на мене, очікуючи, що я зараз спростую слова дівчини і прожену Корнелію геть. Я ж у цей момент судомно намагалася врятувати залишки свого сніданку, притискаючи тарілку до грудей і вдаючи, ніби вся ця драма мене взагалі не стосується. Ну справді, дівчата, у вас тут кохання-зітхання, а я голодна!

Побачивши, що від мене толку нуль, прихильниці зробили цілком логічний для себе висновок: я даю їм повну свободу дій.