Глава 17

Воля мала смак свіжого мигдалевого круасана та гарячого шоколаду з густою пінкою. Я сиділа за сімейним столом. Було неймовірно тепло й затишно спостерігати за батьками: дивитися, як вони розмовляють і як мама вправно приборкує батькову гарячковість.

Я мимоволі важко видихнула, що не сховалося від їхніх очей.

- Що за зітхання, сину? - спокійний голос батька повернув мене до реальності.

- Та як подумаю, що сьогодні до початку комендантської години мушу повернутися в ту в'язницю, то аж на душі важко, - я демонстративно ухопився за серце.

- Навіть не починай! Тебе там нарешті навчать дисципліни, - не втримався грізний генерал, заводячи свою стару пісню.

- Так-так, я зрозумів. Але, батечку, - мій голос став серйозним, і, переконавшись, що увага батьків прикута до мене, я продовжив: - Тобі варто змінити репертуар. Я вже стільки разів чув ці нотації, що вони, м'яко кажучи, зовсім не надихають.

Я сумно схилив голову, втираючи штучну сльозу.

- Досить вам, поводитеся як діти малі, - ліниво втрутилася в розмову мама. А тоді лагідно запитала: - Синочку, як твої справи в Академії? Тебе там ніхто не ображає?

Почувши це, батько не втримався й поперхнувся їжею. Це неабияк нас занепокоїло. Поки слуга допомагав йому, генерал крізь сльози та хрипкий кашель промовив:

- Скоріше… - важкий вдих, - цей… негідник… когось доведе, ніж його самого скривдять!

Коли батько нарешті оговтався, він узяв кришталевий келих, відпив води й продовжив:

- Ти ж прекрасно знаєш, що там відбувається. Нам і досі щодня надходять скарги на нього.

- Правда? А можна почитати?

- Ні!

- Скупердяй, - я демонстративно схрестила руки на грудях, удаючи ображеного, а тоді звернувся до матері: - У мене все добре, не хвилюйся. Ну що ж, шановні батьки, дякую, що прихистили на час мого звільнення, але зараз я зі щемом у серці мушу з вами попрощатися.

Я підвелась з-за столу, підійшла до матері й ніжно поцілувала її в щоку. Вона тепло усміхнулася, хоча в її очах усе одно ховалася легка тривога. Батько лише суворо гмкнув, але я помітила, як пом'якшав його погляд. Попри всю свою грізність і щоденні скарги від викладачів, він усе ж був радий бачити мене живим, здоровим і, як завжди, непокірним.

- Гляди мені, бунтарю, - буркнув батько, витираючи губи серветкою. - Якщо наступного тижня я отримаю ще хоч один лист про твої витівки, я особисто подвою твій термін в Академії

- Обіцяю бути тихішим за воду, нижчим за траву, - злукавила я, приклавши руку до грудей у вдавано чесному жесті. - Ну, майже обіцяю.

Я весело підмигнула генералу, схопила зі столу останній мигдалевий круасан про запас і, крутнувшись на підборах, вискочила із затишної їдальні. Попереду на мене чекала дорога назад до Столичної Військової Академії.

Карета швидко подолала приміський тракт, і ось я вже впевнено крокую головною алеєю нашої ,,навчальної тюрми”. До початку комендантської години залишалося ще повно часу, але спокій мені, як завжди, тільки снився.

Саме в той момент, коли я потягнулася рукою до дверної ручки гуртожитку, ліворуч зашелестіли кущі й почувся тихий, приглушений писк.

Я миттєво обернулася, готуючись до захисту. Тієї ж миті з обіймів зеленого листя вигулькнули двоє дівчат. Ну, як вигулькнули - вивалилися, розтягнувшись на брудній траві.

Від цього видовища я аж ніс задерла. Усе-таки з мене вийшов привабливий юнак, та ще й який! Такий, що аж з розуму всіх зводить.

,,Так, - подумала я, - треба помагати, а не стояти тут і надуватися від гордості, наче павич”

Я підійшла ближче й з усім своїм шармом протягнув обидві руки, допомагаючи підвестися обом дівчатам одночасно.

- Ну що ж ви так необережно, прекрасні леді? - з легким докором і своєю фірмовою лінивою усмішкою запитав я. - Рослинність біля гуртожитку, звісно, чарівна, але падати з неї вдвох просто мені під ноги - це вже занадто навіть для мене.

Панянки миттєво підхопилися, густо червоніючи й судомно притискаючи до грудей рожеві конверти. Попри забруднені спідниці, в їхніх очах спалахнув такий азарт, що я подумки простогнала.

- Це мені? - я кивнула на листи в їхніх руках.

- Так! - хором відповіли дівчата, одночасно протягуючи мені свої послання.

Їхні пильні погляди ковзали то по мені, то по конвертах із такою серйозністю, наче вони готові були загризти, щойно я візьму чийсь лист першим, а чийсь - другим.

- Дитячий садок, - тихо прошепотіла я собі під ніс.

Проте мене, схоже, почули, бо дівчата в один голос перепитали:

- Перепрошую, пане?

Я лише відмахнулася. Одночасно обома руками вихопила листи, швидким і різким рухом відчинила двері й нарешті сховалася в коридорі гуртожитку.

Я полегшено притулилася спиною до зачинених дверей, куди дівчатам вхід був суворо заборонений. Запхнувши обидва конверти глибше до кишені куртки, я нарешті зітхнула на повні груди й попленталася коридорами до нашої величезної спільної зали бойового факультету. У голові крутилася лише одна благословенна думка: ,,Ліжечко. Моє м'якеньке, тепле ліжечко”. 

Я штовхнула масивні двері спальні, очікуючи побачити мирно готуючих до сну однокурсників, але варто було мені переступити поріг, як моє передчуття солодкого сну миттєво розлетілося на друзки.

У кімнаті мало хто збирався спати. Навпаки, хлопці скупчилися групами: хтось просто розмовляв, хтось грав у магічні карти чи ще якісь ігри.

А ось банда на чолі з Гастінгсом та Ройсом розсілася на нижніх ярусах ліжок. На їхніх обличчях грали такі багатообіцяючі, єхидні посмішки, що я одразу зрозуміла: ці бовдури сиділи й вигадували, як саме потріпати мені нерви після мого повернення.

- Вайсе, а Вайсе, тут чутка пройшла, що ти зустрічаєшся з леді Корнелією Функе! - уїдливо заговорив Гастінгс.

Я аж рота роззявила від такої відвертої брехні. Проте мені навіть слова не дали вставити на свій захист - цей нахаба продовжував безсоромно виливати непотріб з свого рота.