Глава 16

Субота зустріла столицю прохолодним осіннім сонцем. Я впевнено марширувала бруківкою. На мені був зручний цивільний одяг. Моє серце співало від передчуття повної свободи. Два дні волі здавалися справжнім раєм.

Проте цікавість виявилася сильнішою за здоровий глузд. Замість того, щоб піти в найближчу ресторацію за свіжою випічкою, мої ноги самі привели мене до елітного кварталу. Саме там розташовувався двоповерховий особняк мого вельмишановного кузена Саміра.

Я сховалася за пишним кущем бузку через дорогу від його воріт. Мені відкривався чудовий огляд на парадний вхід. Довго чекати не довелося.

Рівно об одинадцятій ранку до будинку підкотила скромна наймана карета. Дверцята відчинилися. На бруківку ступила Корнелія. Я Я ледь не вдавилася повітрям, щоб не зареготати на всю вулицю - довелось вкусити руку.

Фурія сприйняла пораду про ,,максимально простий одяг” занадто буквально. На ній був старий сірий плащ мандрівника. З-під нього визирали грубі шкіряні чоботи. Але найголовніше вона тримала в руках. Лівою рукою дівчина притискала до грудей велетенський, покритий товстим шаром рудої іржі канделябр на п'ять свічок. Його явно витягли з найдальшого кутка горища. А в правій руці гордо стирчав розлогий, колючий пучок сухого чортополоху. Він був дбайливо перев'язаний яскравою золотою стрічкою з фамільним гербом її родини.

Корнелія поправила комір, глибоко вдихнула і з рішучістю штурмового генерала рушила до дверей. Слуга на вході навіть не встиг нічого запитати. Вона просто відсунула його плечем і впевнено переступила поріг, зникаючи в глибині будинку.

Акт перший: Засідка Олександра

Я сиділа в кущах бузку. Він уже давно відцвів. Тепер ці зарості слугували мені виключно для маскування. Гілки неприємно кололи щоку. Сухе листя лізло за комір куртки. Права нога, яку я невдало підігнула, починала немилосердно німіти. Усе це ніби натякало:

- Олександро, ти дурна. Тобі треба було пити гарячий глінтвейн у найближчій таверні. А не підглядати за плодами власної геніальності.

Але цікавість - це хвороба. У моєму випадку вона не лікувалася навіть загрозою отримати ременя.

Я затамувала подих. Важкі дубові двері особняка Саміра зачинилися за Корнелією. Світло-сірий плащ мандрівника, який вона десь роздобула, наостанок майнув у просвіті й остаточно зник.

На ґанку залишився Томас - літній і зазвичай надзвичайно манірний слуга Саміра. Його обличчя за тридцять років служби бачило чимало. Наприклад, як брат під дією магічних іграшок соромив служниць своїм оголеним виглядом. І як за ним потім ганявся батько, погрожуючи запхнути палицю в одне місце.

У той момент я думала, що Томаса вже нічим не здивувати. Схоже, я помилялася. Зараз його обличчя виражало таке глибоке нерозуміння, що мені на мить стало шкода старого. Чоловік повільно подивився на свої порожні руки. Потім перевів погляд на дорогу, де стояла карета, та тричі перехрестився.

,,Ну все,-— подумала я, витираючи піт із чола. - Перша фаза пройшла успішно. Вона всередині. Тепер головне - щоб Самір не викликав міську варту”.

Минуло п'ять хвилин.

Я очікувала, що крики обурення мого кузена пролунають на всю вулицю. Самір Вайс понад усе в житті цінував три речі: тишу, стерильний порядок у всьому і незвичайні магічні штуки. Поява жінки в брудному плащі з іржавим залізяччям під пахвою ніяк не вкладалася в ці категорії. Проте з будинку не доносилося жодного звуку. Вікна другого поверху, де зазвичай розташовувався робочий кабінет кузена, залишалися зачиненими й темними від важких штор.

Минуло десять хвилин.

Моя цікавість почала згасати. Її місце заступила легка нудьга. Спочатку мені здавалося, що все закінчиться швидко й кумедно. Корнелію мали виставити за двері за дві хвилини. Вона б зрозуміла марність мого плану й обізвала б мене ідіоткою. Я б отримала маленьку помсту за шантаж, а вона - гіркий досвід. Але тиша затягувалася.

,,Може, вона його отруїла? - промайнула в голові цілком реалістична думка. - Корнелія ж у нас найкраща на курсі серед медиків. Вона могла пригостити Саміра отрутою. А потім замкнути кабінет і пообіцяти протиотруту лише після весілля. Хм, непоганий план. Якщо до кінця контракту вона не перестане за ним бігати, запропоную цей варіант”.

На п'ятнадцятій хвилині мої коліна остаточно перетворилися на два дерев'яні бруски. Я спробувала змінити позу. Гілка бузку гучно тріснула. Це змусило мене завмерти в позі пораненої чаплі. Я витріщилася на парадні двері.

І раптом вони відчинилися.

З будинку з диким виразом обличчя вискочив слуга Томас. Його ліврея була злегка розстебнута на комірі. Лисина блищала на сонці від поту. Чоловік біг так швидко, наче за ним гнався розлючений пес.

,,Усе! - з полегшенням і водночас із розчаруванням подумала я. - Її викрили! Зараз він побіжить за вартовими! Мені кінець, якщо вона розкаже про автора цього сценарію”.

Проте Томас побіг зовсім не в бік магістрату. Він підскочив до кучера й почав гарячково щось кричати, активно жестикулюючи. А потім розвернувся й помчав назад у будинок. Двері за ним гучно зачинилися.

Я кліпнула раз. Потім удруге.

- Що це щойно було? - прошепотіла я в порожнечу між листям бузку. - Чому ніхто не кричить ,,Рятуйте”?

Минуло ще десять хвилин.

Час тягнувся, як тепла смола. Я вже проклинала той момент, коли вирішила підглядати, а не піти відпочивати. Я почала оглядатися, щоб спуститися й нарешті забратися звідси.

Але мене зупинив звук. На другому поверсі з гуркотом відчинилося важке вікно.

Я вся підібралася. Мозок миттєво змалював класичний фінал сімейної драми.

,,Зараз звідти вилетить канделябр”, - подумала я.

Я припіднялася, гілка піді мною знову тріснула. Довелося завмерти й міцніше вчепитися в стовбур. Я уявила, як важка залізяка пробиває скло або летить на бруківку з гучним дзвоном.

,,О”, - подумки сказала б я.

Потім за канделябром мав полетіти пучок чортополоху. Він розсипав би сухі колючки просто на голову якомусь перехожому слузі.