Глава 14

Робота в стайнях Академії не мала абсолютно нічого спільного з романтичними прогулянками верхи, про які так полюбляли зітхати шляхетні панночки на світських раутах. Куратор Нельс, чиє суворе обличчя після моєї грандіозної самоволки світилося щирою, майже садистською радістю, особисто подбав про те, щоб я отримала найважчу ділянку роботи. Мене відправили до далекого корпусу, де утримували коней учнів знатних сімей. Ці тварини були неймовірно вередливі та розпещені - точнісінько як і їхні шляхетні господарі. За офіцерським графіком, я мала горбатитися тут за дві години до початку занять, та одразу після вечері ще дві години до загального відбою.

Проте куратор явно мене недооцінив, якщо він наївно вважав, що я справді збираюся гнути спину й власноруч тягати тачки. Важка фізична праця? Ну ні, залиште це занудам. Набагато простіше підключити кмітливість та хитрощі.

Репутація та вміння заводити правильні знайомства серед простолюду спрацювали в перший же день. Мені знадобилося всього пів години, щоб вмовити місцевих конюхів зіграти зі мною в карти. А оскільки картярський борг в людей це святе, а моє вміння віртуозно мухлювати завжди рятувало у важкі часи, бідні конюхи швидко опинилися у мене в кулаці. Тепер за кожну програну партію вони слухняно мили, вичісували та чистили цих примхливих скакунів замість мене.

Звісно, існував ризик, що Нельс заскочить мене зненацька. Куратор періодично приходив особисто перевірити, чи я тут повзаю в бруді, намагаючись знайти бодай якийсь привід для нового покарання. Щоб не спалитись на неробстві, я встановила магічний турбувач сну на вхідні двері конюшні, та непомітно наклала сигнальну руну. Магічний будильник працював безвідмовно: варто було комусь переступити поріг стаєнь, як мене миттєво будило легким ударом струму по руці. Я підхоплювалася з лавки, швиденько вимазувала обличчя та одяг грязюкою, хапала вила й з найтяжчим зітханням кидалася до найближчого стійла. Через цю схему спати мені доводилося просто на оберемках свіжої соломи біля коней, але зате робота робилася швидко, чужими руками, а мій тил перед куратором залишався надійно замаскованим вдалою виставою.

Минуло п'ять тижнів цього мого особистого пекла, до якого додалася нова незручність. Найбільшим прокляттям цього періоду стала моя злісна шантажистка. Леді Корнелія Функер. Донька маминої подруги, майбутній військовий медик і за сумісництвом - моє найбільше нещастя і кінець спокійних днів. Відтоді, як вона своїми очима викрила мій головний секрет, ця дівчина втратила будь-який сором. Скориставшись тим, що контракт на крові зобов’язував мене допомогти їй, вона почала з’являтися біля стаєнь ледь не щодня. Її не лякав ні бруд, ні суворі погляди конюхів. Вона приходила з єдиною метою - витрусити з мене той самий ,,план завоювання”. Більше того, ця божевільна не обмежувалася лише стайнями. Вона буквально доймала мене всюди, бігала за мною й ловила по всій території Академії: чатувала біля навчальних корпусів, перехоплювала в бібліотеці та наздоганяла в їдальні. Через таку нав'язливість інші прихильниці дивилися на неї з підозрою, а на мене з очікуванням. По Академії вже поповзли „поки що лише чутки”, що вона намагається прибрати мене до рук.

До всіх моїх везінь з неба почався дрібний дощ, нудний і холодний осінній дощ, який перетворював усю землю навколо господарського двору на суцільне, ковзке місиво з багнюки. Я якраз намагалась сховатися від дірявого шиферу, коли периферійним зором помітила знайому постать під великою чорною парасолькою. Корнелія стояла біля дерев’яного паркану стаєнь. Її ретельно укладене каштанове волосся було надійно заховане під глибоким капюшоном, а на обличчі застиг вираз такої нетерплячості, наче вона чекала щонайменше на особисту аудиєнцію в імператорському палаці. Вона невпинно тупала чобітком по сухому клаптику землі, вираховуючи секунди до моєї появи.

- Вайсе! - голосно й різко покликала вона, навіть не намагаючись зробити крок назустріч багнюці чи бодай трохи опустити парасольку. - Ей, Олександре! Покинь свої залізяки, у нас є термінова справа, яка не терпить жодних відкладень! Чуєш мене?

Я повільно зупинилась, ліниво сперлася обома рукамина на дерев'яну опору накриття.Тильним боком долоні я витерла краплі дощу, мимохідь залишаючи на щоці чорну смугу від вогкої землі. Моя магічна личина вродливого юнака зараз виглядала вкрай колоритно, якщо не сказати жахливо: розпатлані пасма золотистого волосся повністю вибилися із тугого жмута на потилиці й мокрими бурульками звисали на очі, робоча куртка була застебнута криво і навскіс, а з лівого чобота під час кожного кроку видавався підозрілий, чавкаючий звук. Я зміряла її поглядом з голови до ніг, відчуваючи, як усередині прокидається чистий, азартний дух протистояння.

- Леді Корнеліє, - протягнула я максимально глибоким, хрипким і лінивим голосом, у якому чітко бриніли нотки відвертого роздратування. - Які поважні гості в нашому затишному й ароматному куточку! Ви прийшли допомогти мені з чищенням стійла? Там якраз мій улюблений скакун залишив для вас просто чудовий, колосальний фронт робіт. Чи, можливо, ви вирішили влаштувати особисту перевірку моїх навичок прибирання? Попереджаю від щирого серця: я досить незграбний у таких тонкощах, тож ви ризикуєте втрапити своїм красивим чобітком у сюрприз.

Корнелія зморщила свого витонченого носика й обурено тупнула чобітком по землі, від чого кілька крапель бруду ледь не долетіли до її чистої накидки. Вона панічно сіпнулася назад, перевіряючи цілісність свого наряду.

- Не мудруй і стули пельку! - сердито прошипіла вона, гарячково озираючись по сторонах, щоб переконатися, чи немає навколо когось. - Ти чудово знаєш, чому я тут стирчу під цим клятим дощем! Минуло вже більше тижня відтоді, як ти мені пообіцяв! А я досі не побачила від тебе жодного конкретного кроку, жодної написаної літери плану! Ти обіцяв, що даси мені чітку, покрокову стратегію завоювання Саміра. Але ти просто сидиш у цих смердючих стайнях, копаєшся в гної й навіть пальцем не ворушиш, щоб виконати умови нашої угоди! Я не збираюся чекати вічність, поки твій брат знайде собі якусь іншу шляхетну дурепу в столиці!