Глава 13

Стрибнути виявилося набагато легше, ніж знайти надійну схованку, де нікого не буде. Хоча в цьому мені таки пощастило: оскільки сьогодні день звільнення, в Академії мало хто залишається, тож я мала непогані шанси. Усі ці думки промайнули в моїй переляканій голові за одну мить, поки я гарячково намагалася втримати рівновагу на вузькому виступі, пробираючись до порятунку. Кожної хвилини я відчувала, як змінюється моє тіло, а паніка гнала кров по жилах усе швидше й швидше.

Пересування карнизом перетворилося на справжній іспит на виживання. Я просувалася сантиметр за сантиметром, притискаючись усім тілом до шорсткої, холодної стіни головного корпусу. Кам'яна кладка неприємно холодила обличчя, а пальці, що судомно чіплялися за найменші виступи у швах між гранітними брилами, уже починали німіти. Під ногами, десь далеко внизу, зяяла глибока темрява внутрішнього дворика Академії, і один хибний крок міг стати останнім.

Але найбільшою проблемою був вітер. На такій висоті він почувався повноправним господарем. Шалені, рвучкі потоки повітря летіли на мене з крижаною люттю, наче навмисно намагалися відірвати від надійної стіни й скинути сторчма вниз. Вітер знущально свистів у вухах, засліплював очі розпатланими пасмами волосся, що вже вибивалося із тугої зачіски, і важкими ударами бив у груди. Щоразу, коли налітав черговий різкий шквал, цупка тканина мого навчального камзола, яка й без того сковувала рухи, здавалася важкою, мов залізо. Попри те, що я міцно стискала в зубах рожевий конверт із любовним листом, а в руці гарячково тримала полуничний тарт, донька міністра фінансів нагорі все ще продовжувала щось кричати. Борючись одночасно зі висотою й шаленим вітром, який буквально стягував мою фігуру з парапету в порожнечу, та незручною ношею, я вперто просувалася вперед, фіксуючи погляд на єдиному спасінні - прорізі відчиненого вікна попереду.

Тієї миті, коли я поспішила до нього, нога раптом зісковзнула! Я мимоволі злякано пискнула, від чого рожевий конверт вислизнув із рота, і підступний вітер миттєво підхопив його, закрутивши в повітрі. Я запекло кинулася вперед і в останню секунду дивом вчепилася обома руками за якийсь кам'яний виступ у стіні, але кулінарний шедевр доньки міністра не витримав такого різкого ривка - полуничний десерт полетів сторчма вниз. Поки я висіла на мурі, у моїй голові, попри весь переляк, промайнула єдина чітка думка: ,,Яка шкода... Напевно ж, був смачний!”.

Притиснувшись до холодного каменю Академії, я заплющила очі. Намагалася заспокоїтися й почала глибоко вдихати та видихати повітря - нерви зараз точно не допоможуть. Це сяк-так подіяло.

Коли я нарешті розплющила очі й оцінила відстань до омріяного вікна, план народився миттєво. Правою рукою на невеликій відстані одна від одної я створила кілька повітряних платформ, які руйнувалися одразу після того, як з них сходиш. Обережно ступивши на першу опору, я вже впевненіше перестрибнула на наступні.

Та саме тоді, коли одна моя нога вже торкнулася підлоги кімнати, а інша ще була перекинута через віконну раму, я відчула, як артефакт остаточно втратив силу, повертаючи мні мою справжню подобу. І саме в цю мить із глибини приміщення пролунав голос, від якого моє серце миттєво пішло в п'яти. 

- Ти дівчина?

Навіть дивитися в той бік і щось з'ясовувати не було жодного бажання.

Як це сталося? Що мені тепер робити? Може, вистрибнути назад? Змінити ім'я та назавжди втекти з королівства? Що тоді буде з моєю родиною? А раптом вона все-таки не помітила, як розвіялася магія? У голові панічно крутилися думки, і одна була ,,краща” за іншу.

Останню надію остаточно розвіяв її голос, який знову пролунав із темряви:

- Ти ж Олександр?

- Ні, з чого ви це взяли? - буркнула я.

Я вирішила все-таки ризикнути: перекинула другу ногу, остаточно залізла в кімнату й нарешті подивилася на ту, хто щойно виявив головне вразливе місце моєї родини.

,,Тільки не вона…”-— подумки простогнала я.

Ця мадам знала мене і мого двоюрідного брата ще з глибокого дитинства. Представляю вашій увазі леді Корнелію - доньку маминої подруги та головного писаря в родині мого брата. До Академії на факультет військової медицини її взяли лише завдяки проханню моєї матусі. Ця панночка часто проводила зі мною час, але, зовсім не плекала до мене теплих почуттів. Тим часом як мій кузен завжди був її фаворитом, мене вона постійно підставляла, аби зайвий раз справити на нього враження.

Ми з нею воювали ледь не щодня. Корнелія була тією, через кого регулярно страждало моє волосся, а я - причиною, через яку постійно нищився та бруднився її одяг. Одним словом - я пропала.

- Мені так не здається, - вона примружила на мене підозрілий погляд. - І якщо навіть не брати до уваги те, що твоя ілюзія розвіялася прямо на моїх очах... То як ти поясниш, чому на тобі зараз навчальний камзол Олександра Вайса?

- З чого взагалі такі думки? - я спробувала ввімкнути повну забудькуватість, гарячково шукаючи вихід із пастки.

Склавши руки на грудях, вона запитала:

- Не дивно, ти ніколи не був уважним, - Корнелія кивнула сама до себе і, тикаючи пальцем у мій бік, продовжила думку: - Та й ти забув, що на формі студентів вишивають їхні імена.

- Леді не личить тикати пальцем, тим більше коли співрозмовник стоїть прямо навпроти, - зауважила я.

Я одразу помітила, як ця випадкова фраза лише підтвердила її підозри. А все через мою матусю, яка свого часу залізно вбила в мою голову правила етикету! Тепер я мимоволі транслюю їх на інших, і мені просто важко промовчати, коли бачу таку явну нестиковку з манерами. Коли мати вчила мене, вона нічим не нехтувала, щоб досягти результату. Але зараз точно не час для спогадів. Потрібно негайно викручуватися.

- Не бачу жодних проблем із формою, - впевнено збрехала я. - Пан Олександр просто позичив мені свій камзол, щоб я могла спокійно дійти до своєї кімнати.

- Та невже? - в її очах так і читалося абсолютне невір’я. - І що ж ви таке робили, леді, що ваше власне вбрання кудись зникло?